Я живу в невеличкому селі, де виросла. У мене хоч і була квартира в місті, куди я переїхала після весілля, але я не могла більше там жити, вона ніби не належить мені більше. Та й у селі вся родина і друзі, а я потребую підтримки.
Я останнім часом боюсь засинати. Знаю, що мені обов’язково насниться мій Діма, маленький син. Він інколи ще зовсім маленький сидить в мене на колінах, а інколи грається зі своїм батьком, моїм чоловіком. І кожного ранку просинаюсь зі сльозами на очах. Мій чоловік помер багато років тому від туберкульозу, а сина з його сім’єю не стало лише три роки тому – потрапили в автокатастрофу. Всі ці роки мене цікавить лише одне питання: чому я ще досі живу, коли всі мої рідні померли?
У мене в домі є декілька речей від моїх рідних. Я зберегла їй на пам’ять, хоч вони й приносять мені біль. Серед цих речей навіть є мій телефон, який мені колись подарував син, щоб ми могли частіше спілкуватись. Раніше я вміла ним користуватись. І повідомлення надсилала, і в Інтернеті їхні фото дивилась. Зараз він мені більше не потрібний.
Відколи моїх рідних не стало, мені ніхто не телефонує, але я все одно кожного разу заряджаю батарею, ніби на щось чекаю. І одного разу дочекалась. Почула, як він дзвонить, підняла трубку і почула: «Бабусю, привіт, це я. Пробач, що я так давно не дзвонила, просто в мене тепер новий телефон, а твій номер кудись загубився». У мене одразу полились сльози, і я не змогла слова вимовити. Трохи поговорила з дитиною, розпитала про її батьків, а коли завершила розмову, то ще довго не могла прийти в себе. Дівчинка пообіцяла телефонувати мені час від часу.
Я впала на коліна і довго дякувала Богові за все, що сталось. Наступного дня дівчинка знову зателефонувала, а потім знову. Ми говорили майже кожного дня. Дитина розповідала про те, як вона живе, про свої відносини із друзями і батьками. А я терпеливо слухала і допомагала порадами.
А одного дня, коли дівчинка подзвонила, то сказала от що: «Бабусю, привіт, мама не вірить, що ми з тобою спілкуємось. Я дам їй трубку, а ти поговори з нею, скажи, що ми кожного дня по телефону говоримо, добре?»
Я знала, що колись цьому прийде кінець, але мені було сумно, що це сталось так швидко. Я поговорила з матір’ю дитини і зізналась їй:
- Вибачте мене, я вже давно знаю, що дівчинка просто набрала не той номер, але вона стала для мене такою розрадою… Я так давно не мала з ким поговорити. Ще раз вибачте, обіцяю більше не турбувати вас і вашу дитину.
Жінка виявилась дуже привітною і попросила мене розповісти мою історію. Зовсім не злилась, а чемно вислухала про те, яка доля мене спіткала. Я думала, що після цього доведеться повернутись до свого звичного життя, але дівчинка не перестала мені телефонувати, а навпаки дуже зраділа, що в неї тепер не дві бабусі, а цілих три. А наступного літа вони всією сім’єю приїхали, щоб мене навідати і познайомитись. Я не можу передати вам, яка я щаслива, що знову знайшла сім’ю.