Коли моя дружина сказала, що вагітна, то я був на сьомому небі від щастя. Але радіти ще було зарано. Перші три місяці її постійно нyдилo. І неважливо, що саме пахло – пахло воно пoгано. Усе, що могло видавати хоч якийсь запах, було забране з дому. Ми перестали користуватись духами чи ароматизованим милом. Вона не могла ні в ліфті їздити, ні в магазин заходити, ні працювати. Коли минув цей час, ми думали, що стане легше, але її проблеми лише змінили напрям.
Як тільки пішов шостий місця – вона стала дуже мінливою. То їй солодкого хотілось, то соленого, то кислого. Одного разу вона розбудила мене посеред ночі, бо страшенно хотіла “мівіни”, і ніщо не могло її втішити. Сказала бігти в магазин. Ну я і побіг. Купив, заварив, а вона стала плакати, що надто сильно смердить. Я до ранку вимивав посуд і провітрював квартиру. І такі історії траплялись кожного тижня.
Але найбільша пригода сталась не тієї ночі. Одного разу я навіть пішов на крадіжку, щоб задовольнити її прохання. Сталось все так… Їй захотілось вишень. Здавалось би, звичне бажання. Ми зібрались і пішли на базар. Ходили між прилавками понад пів години, а вишень так і не вибрали. Вона шукала ті, які пахнуть по-особливому. Який цей «особливий» запах, вона не могла пояснити. Тож після усіх марних спроб, ми вирішили піти додому. Аж тут ідемо повз одного із приватних будинків, і вона різко зупиняється, розвертається до дерева і каже мені: «Ось. Я хочу ці вишні». Я спробував дістати гілочку ззовні, але в мене ніяк не виходило. Я не знав, що робити. Навкруги безліч людей, паркан декілька метрів уздовж. А дружина стоїть збоку і мало не плаче. Просить тих вишень. Ми спробували постукати, подзвонити і покликати когось. Усе безрезультатно. Зрештою, я не втримав і поліз через паркан. Назбирав маленький пакет вишень, поліз назад. Дружина одразу стала їх їсти, а я стояв і горів з сорому. Аж тут, як на зло, ще й підходить власник земельної ділянки.
Спершу хотів сваритись, а потім побачив округлений живіт моєї дружини і зупинився. Розпитав про те, що сталось, а потім пішов додому і виніс нам ще один пакет із вишнями. Я стояв як у воду опущений, мені було соромно перед ним, а тут чоловік каже: «Це ще нічого, я для своєї вагітної дружини і не таке робив. Їй страшенно подобався запах бензину, тож я залив його до розпилювача, а вона розприскувала при потребі. На нас усі люди оглядались, але дружина була щаслива».
Через декілька місяців у нас народилась здорова дівчинка. Мушу вам зізнатись, що її посмішка була варта усіх тих зусиль.