Ми з дружиною дуже довго не могли завагітніти. Ми були одружені вже більше, ніж 5 років, а омріяних маленьких ручок, слів «тату», «мамо» – все не було. Але ми не втрачали віри. Здали усі можливі аналізи та ходили по різних лікарях.
Мені здається, що і дружина, і я вже готові були здатись, коли раптом отримали позитивний тест на вагітність. Через дев’ять місяців очікувань в нас народився маленький хлопчик.
Проте у нього була одна неочікувана риса. В нього був досить темний колір шкіри. Настільки темний, що можна вважати його мулатом.
Дружина довго випитувала лікарів, чи вони нічого не наплутали, чи не дали нам чужу дитину, адже як таке можливо? Проте всі лікарі стверджували, що тут немає жодної помилки. Про реакцію родини ми й думати боялись, адже такого ніхто не очікував.
Якби не сталось так, що в той день, окрім моєї дружини, ніхто не народжував, ми б не повірили, що це наш малюк.
Через декілька днів ми вже були дома. Мені було важко сприймати цю дитину. Закрадались думки про зраду, хоч я їх і відкидав. Одного дня я наважився і запропонував зробити тест на батьківство. На моє велике здивування виявилось, що дитина наша.
Через тиждень до нас у гості приїхала моя бабуся. Я страшенно переживав, як вона відреагує на таку специфічну зовнішність нашої дитини.
Але, на наше превелике здивування, вона лише посміхнулась і розповіла одну з історій свого життя. Виявляється, що у своїй молодості вона зустрічалась із двома чоловіками, один із яких був чорношкірим. Тож коли вона завагітніла, не знала, хто виявиться батьком. Оскільки дитина народилась білою, то баба й не сумнівалась. Цією дитиною була моя мати.
А глянувши на нашого сина, вона одразу упізнала в ньому своє кохання. Ось так ми на власному досвіді пересвідчились, якою непередбачуваною може бути генетика.
Нашому синові зараз вже 2 роки, ми дуже його любимо, хоч і часто зустрічаємо зацікавлені погляди.