Це був звичайний вечір четверга, коли мій син підійшов до нас зі словами:
– Мамо, а чому я зовсім не схожий на тата?
У цей момент усе затихло. Я уважно глянув на сина, а потім на дружину, яка від такого питання аж зблідла і тихим голосом запитала у сина:
– З чого ти це взяв?
– А мені сказали сьогодні, що я зовсім не схожий на свого тата.
Тут уже я не втримався:
– Перестань. Це все дурниці. Подумай добре. Хіба в нас не однаковий колір очей?
– Однаковий, карий.
– А волосся?
– І волосся теж схожого кольору.
– Приб’ю, – здається дружина сказала це вголос зовсім ненавмисно.
– Кого ти зібралась прибити?
– Ще не впевнена. Залежно від того, хто сказав це нашому синові. Кажи швидко, хто тобі це сказав? Чого мовчиш?
– Не треба на сина кричати. Він же ні в чому не винен, якщо когось і звинувачувати, то ту людину. Або навіть тебе…
– Ти взагалі з дуба впав? У чому ти мене зараз звинувачуєш? Як ти смієш таке казати?
– А чого ти так одразу хвилюєшся. Знаєш, як кажуть: на злодієві шапка горить…
– Я не хвилююсь. Просто мені не подобається, що нашому синові таке кажуть, якісь плітки про нашу сім’ю розводять. А ти ще звинувачуєш мене в тому, чого не було.
– Я ні в чому тебе не звинуватив, просто сказав.
– То не треба просто говорити всякі дурниці. Бо твої слова свідчать, що ти мені не довіряєш, а якщо не довіряєш, то і не любиш зовсім. А якщо ти не любиш, то…
– А може це навпаки ти мене не любиш?
– Мамо, тату, досить сваритись. Це ж можна легко вирішити.
Ми з дружиною замовкли, а я не зрозумів, що син мав на увазі, тож спитав:
– Як ти пропонуєш це вирішити?
– Дати мені шматок дерева і надрукувати нову фотографію. Тоді я зможу стати схожим на тата.
– Як це?
– Ну я сьогодні на перерві бігав по класу і зачепив рамку із фотографією. От вона і зламалась. А Ірина Богданівна сказала мені, що я зовсім не схожий на тебе, тату, бо ти все ремонтуєш, а я навпаки усе ламаю. От тому мені й треба нову рамку зробити, щоб стати схожим на тебе.
У цей момент ми всі почали сміятись. І рамку нову ми зробили разом.