Недавно я таки назбирала потрібну суму і придбала власну квартиру. Так, хай зовсім малесеньку й однокімнатну – зате свою. На неї я збирала кожну копійчину протягом трьох років. Ні в кого нічого не просила і не позичала.
А знаєте чому я вирішила, що мені вкрай необхідне власне житло? Так ось, я кілька років тому зустрічалася із чоловіком, який мене повністю забезпечував і носив на руках. Він виконував будь-які мої побажання. Але одного дня він почав мені натякати, що я зовсім нічого не маю і всім повинна завдячувати йому.
Це був наш останній день як пари. З того дня я почала збирати кошти для того, щоб придбати щось власне. Багатих батьків у мене не було, тож вся надія була тільки на себе.
З сусідами своїми я не дуже дружила, адже ми мали конфлікт. Вони в перший же день мене затопили. У них дві квартири на верхньому поверсі, які вони об’єднали в одну.
Але мені вони подобалися. Завжди усміхнені, гарно одягнуті та закохані. Мабуть, десь глибоко в душі я їм навіть заздрила. Мені теж хотілося мати поруч такого чоловіка.
Одного дня, точніше пізньої ночі, я почула, що хтось стукає в мої вхідні двері. Це була моя сусідка. Вона просила її впустити. Коли я зачинила за нею двері, вона попросила вимкнути світло. Вся заплакана, і трусилася зі страху.
Потім я почула, як по сходах біг її чоловік і гукав її ім’я. Тільки його голос був дуже злим, навіть страшним. Жінка сказала, що чоловік у мене точно її шукати не буде. Тому вона і постукала в мої двері.
Так, у них гарна сім’я, але є єдиний мінус. Інколи в її чоловіка щось наче вселяється, і він часто її лупцює. Вона постійно ходить із синцями. А потім просить пробачення, задаровує подарунками та стає нормальним. Вона ж його дуже кохає і йти їй нікуди. Вона сирота. Та й дітей нема, мабуть, через те, що він постійно її б’є.
Вона це розповідала зі сльозами на очах, ледь чутним і тремтячим тоном. Далі попросила залишитися до ранку в мене в коридорі. Запевняла, що я її й не почую.
Я ж не знала, що мені робити. Але і виганяти її, щоб чоловік далі знущався я не хотіла. Тож я витягнула з шафи ще одну подушку і ковдру. Постелила їй на розкладному кріслі та запросила на нічліг.
Зранку вона вибачилася і повернулася додому.
А я все дивилася у вікно, пила ранкову каву і думала, як добре, що я розійшлася тоді зі своїм кавалером і маю власний куточок, куди зможу піти чи повернутися за будь-яких обставин. І в мене його ніхто не відбере.
Тому, любі дівчатка, ніколи не розраховуйте на когось, а майте надію лише на себе. Будьте сміливими жінками, але в душі залишайтеся ніжними дітьми. Це моя дружня порада вам. І саме тоді у вас все буде добре.