У житті по-різному трапляється. Моя донька – першокурсниця, принесла мені внука.
Мене звати Дмитро, мені вже далеко за 20. Народився і живу я в маленькому селищі, недалеко від шумного міста. Декілька років тому моя дружина померла від раку. Олені, моїй доньці, тоді було лише 12. Я виховував її самотужки і постарався зробити це якнайкраще. Хотів, щоб вона стала доброю та чесною дівчиною.
Отримавши неповну середню освіту, Олена вирішила іти в коледж вчитись на медсестру, мріяла рятувати людей. Коледж знаходився в місті, тож ми стали бачитись доволі рідко. Вона була відмінницею, і мені здавалось, вона добре справляється у всіх сферах свого життя.
Раніше Олена приїжджала додому на перший же день літніх канікул, бо сумувала, та й мені бракувало єдиної доньки. Цього разу вона чомусь затрималась. Коли врешті на декілька тижнів пізніше вона з’явилась на порозі дому, то була не одна. Я спішив відкрити перед нею двері та дуже здивувався, побачивши на її руках якийсь згорток. Спершу вирішив, що мені лише здалось.
- Тату, тільки не злись! Це мій син – Олександр.
- Тобто син? Звідки?
- Пробач, я не хотіла тебе засмутити, але тепер ти дідусь.
Я довго не міг прийти в себе і переконував себе, що скоро прокинусь. Проте кожного разу, відкриваючи очі, бачив маленькі ручки, які цілувала моя донька. Як до такого дійшло, я не міг зрозуміти.
- Олено, розкажи, як це сталось?
- Звісно.
І вона розповіла. Виявляється, одразу після вступу вона зустріла хлопця – Дениса. Вони – одногрупники, тож розмова швидко зав’язалась. Він одразу їй сподобався, бо був добрим, ввічливим і не надто наполегливим. Вона хотіла ще минулого року розповісти про нього, але не наважилась. А потім ще й дізналась, що хлопець страждає на депресію, тож не стала наполягати на зустрічі.
Коли вона повернулась після перших канікул, то декілька днів не могла із ним зв’язатись. Стала переживати і дзвонити його сім’ї. Виявилось, що хлопець намагався покінчити життя самогубством через їхню розлуку. Вона сильно себе винила, тож вони домовились, що ніколи не розійдуться. Ось так і розпочалась історія, що призвела до Оленчиної вагітності.
Моя донька страшенно боялась розказувати мені про це, тож вони вирішили почекати до повноліття, щоб тихо одружитись і виховувати майбутню дитину. Малюк мав народитись на початку липня. Але сталось неочікуване: Денис потрапив в аварію. Чи то нещасний випадок, чи то він злякався майбутньої відповідальності, до кінця не відомо.
Олена вирішила віддати дитину на усиновлення, бо виховати сина одній здавалось їй неможливим. Через хвилювання і страх дитина народилась майже на місяць швидше. В коридорі вже чекав представник соціальної служби, проте, коли Олена побачила сина, зрозуміла, що не зможе віддати його, тож після суперечки залишила його собі.
Почувши про таку нелегку історію, яку довелось пережити моїй доньці, я не міг вчинити інакше, ніж прийняти їх обох додому. Олені довелось перевестись на заочне і влаштуватись на роботу, щоб забезпечувати сина, якого безмежно вона любить. Думаю, він завжди нагадуватиме їй про перше кохання.