Гортала я стрічку новин у Фейсбуці та побачила, що одна стаття із фотографією молодого хлопця набирає колосальних оборотів з її поширення. Саме тому я вирішила її відкрити й також прочитати. Адже така велика кількість людей не будуть коментувати та ділитися чимось неважливим.
Так ось, пропоную і вам прочитати даний пост. Написаний він жінкою, на вигляд років тридцяти семи.
«Ми із дочкою живемо лише двоє у старенькому будинку моїх батьків. Чоловік нас покинув, коли моїй Лілі було лише два роки. От всі ці роки я намагаюся сама тягнути все на собі.
Моя донечка закінчує цього року одинадцятий клас. Старанно готується до вступних іспитів і вчиться в поті чола. Ми навіть на репетиторах трішки зекономили, оскільки Ліля прекрасно орієнтується в усіх предметах.
Минулого місяця в неї був день народження, і я придбала донечці сенсорний телефон. Не айфон звичайно, про який всі діти мріють. Але з тих дорогих.
Все-таки дитина вступатиме до інституту і не може ходити зі старим телефоном.
Тиждень тому Ліля з однокласниками та класним керівником поїхала на день відкритих дверей до одного із вищих навчальних закладів. Такі поїздки організовуються спільно зі школами.
То ж нічого дивного не було. От тільки в цьому ВНЗ моя Ліля і забула свого телефона. Приїхала додому вся заплакана.
Я почала телефонувати на її номер, та відповіді не було.
Наступного дня зранку до мене зателефонував невідомий номер та запитав, чи я знаю людину, якій я вчора телефонувала на телефон у рожевому чохлі.
Я зраділа та навіть розсміялася, а потім запитала в того юнака, чи він бачив, що номер підписаний словом: «Мама».
Далі хлопець сказав, що знайшов телефон під партою і хотів переконатися, що я справді мама власниці телефону. Далі ми домовилися про те, що він нам його відправить поштою, а я оплачу за доставку.
Перші два дні ми чекали, що отримаємо повідомлення з пошти, але його не було. Далі ми вже і не чекали. Через тиждень до нашого дому приїхав кур’єр поштового відділення та привіз пакунок. У коробочці був телефон, шоколадка і записка зі словами: «Перепрошую, складав іспит і забув відправити».
Ліля була щаслива, адже її телефон знову з нею.
Щиро дякую тобі, Андрійку. Ти хороша дитина. Бажаю, щоб тебе ніколи не оминала Божа ласка. І від щирого серця дякую твоїм батькам, що виховали такого порядного сина».
Правда ж цей пост заслуговує на вподобання і поширення?