Я була щасливою. Прожила у шлюбі понад 20 років і виховала прекрасну доньку. У нас була не велика, але й не маленька квартира недалеко від центру міста. Я працювала на звичайній роботі, а згодом мій чоловік відкрив свій успішний бізнес. Тоді він став дуже гордим, і його стало важко упізнати.
Куди б ми не ходили, він постійно говорив про свій успіх і свій заробіток. Просто хвалився.
Донька в цей період якраз вступила до університету, тож ми віддалились, бо в неї було безліч своїх справ. Не думаю, що вона помічала, як змінився її батько. Вона навіть раділа тому, що ми нарешті маємо змогу жити заможніше. Через рік чоловік купив приватний будинок, тож ми переїхали туди.
Потім чоловік все частіше зникав з дому. У нього з’явились невідкладні справи, постійні бізнес-зустрічі та затримки на роботі. А коли він був вдома, ми майже не розмовляли, хіба що сварились.
І так було багато місяців. Я не дурна, розуміла, про що можуть свідчити усі ці зміни, але вірити в це мені не хотілось. Я сподівалась, що так не може тривати вічно, тож рано чи пізно все у нас налагодиться. Але, на жаль, цього так і не сталось.
Я постійно плакала, хвилювалась, і зрештою просто перестала дивитись за собою. Розумію, що це неправильно, але я більше не бачила змісту це робити. Донька намагалась мене підтримати, але що вона могла зробити.
А декілька місяців тому у нас з чоловіком була 25 річниця з дня одруження. Я прокинулась в хорошому гуморі, приготувала нам вечерю і чекала на повернення чоловіка, щоб разом провести цей вечір. Натомість отримала телефонний дзвінок. Чоловік зізнавався мені в коханні та робив компліменти, і я не могла повірити своїм вухам. А потім він назвав чуже ім’я. Просто переплутав номер.
Згодом повернувся додому, але не для того, щоб просити вибачення, а щоб повідомити про те, щоб я збирала свої речі та переїжджала до іншого дому. Оскільки я дізналась про його дівчину, яка ще й виявилась вагітною, то більше немає сенсу приховувати це, і він збирається жити з нею.
Я просто не знала, як мені далі жити. Мені й з’їхати не було куди, в мене залишилась лише старенька бабуся із однокімнатною квартирою. Я не могла зрозуміти, у який момент все пішло не так.
Вирішила, що так просто не здамся. Затялась за будь-яку ціну залишитись у своєму домі. Через це ми постійно сваримось.
Так живемо вже пів року. Я, мій чоловік і його новоспечена дівчина. Це непросто, але здаватись я не збираюсь.
Донька намагається переконати мене, що я лише шкоджу собі й що пора відпустити це все, але я не можу. Не можу повірити, що після 20 років подружнього життя можна так просто відкинути все.
Донька з батьком взагалі не розмовляє. Вона переїхала у квартиру зі своїм нареченим і збирає кошти на власне житло. Обіцяє і мене туди забрати, щоб я не марніла від такого життя.