Ігор працював на двох роботах і рідко бував вдома. Йому потрібно було утримувати всю родину. Дружина не працювала, бо сиділа вдома з двома дітьми. У них два роки тому народилися хлопчики-близнятка, а ще була старша донечка років семи й мама Ігоря.
Далеко на пенсію і допомогу на дітей не розженешся, тому дружина Ігорю і виносила мізки. Їй то місця вдома мало, то клопоту багато. Одним словом, домоглася вона свого, і Ігор наважився відвезти свою маму, якій було сімдесят вісім років, до геріатричного центру.
Бабуся і не сперечалася. Що не стерпиш задля щастя єдиного сина. На додачу, дружина і старшу доньку запхнула до машини, щоб їй легше було вдома. Мовляв, покатаєшся з татом.
По дорозі Ігор мовчав, з половини шляху він попросив маму відповідати на телефонні дзвінки та переконував її, що їй там буде краще. Бабуся лише кивала головою.
Коли вони прибули до місця призначення, Ігор витягнув бабусину валізу, взяв доньку за руку і попрямував до рецепції. Тоді повернувся за мамою.
Заповнив усі папери, попрощався з мамою та прямував до виходу. На виході донька Ігоря зупинилася біля однієї із працівниць і запитала:
– А яка тут адреса?
– вул. Полонина, 7а. Ти, мабуть, хочеш писати бабусі листи, так? – відповіла жінка.
– Ні, які листи. Просто за кілька років, коли я стану дорослою і в мене буде власний чоловік – я привезу до вас своїх тата і маму, – продовжила дівчинка.
Ігор завмер. Він і слова не міг сказати, а по щоках бабусі скотилися дві великі сльози.
Додому вони повернулися в тому ж складі, у якому їхали туди. Донечка була щаслива, що бабуся і надалі житиме з ними, адже вона обожнювала розповіді й казки бабусі.
А Ігор второпав свої дії і більше ніколи не дозволяв дружині схожі маніпуляції. Дружина лиш стояла із роззявленим ротом на вхідних дверях свекрушиної квартири.