Якось так сталося, що в мене ніколи не було нікого рідного. Батьки п0mepлu, ще коли мені було двадцять п’ять років. Сестер чи братів у мене не було, як і іншої рідні.
У досить пізньому віці я зустріла свого чоловіка. Ми з ним були щасливими. Навіть побудували гарний власний будиночок, все в ньому облаштували та мріяли про дітей. Та які діти в майже сорок років.
Хоча лікарі запевняли, що дива трапляються. От тільки не в нас. Батьками ми так і не стали. Вирішили насолоджуватися один одним і жити для себе.
Ми жили душа в душу майже тридцять шість років. А потім мій чоловік пішов у кращий світ.
І я знову залишилася сама. Мені було дуже важко знову звикати до самотності. Саме тому я часто ходила на піші прогулянки до парку. По дорозі я купувала кілька булочок у хлібному кіоску і прямувала до центральної частини парку.
Я обожнювала годувати хлібними крихтами качок. Навіть інколи з ними розмовляла. Так я проводила кожен свій день.
З рідних у мене була ще моя кішка Маруся і все.
Одного разу на такій прогулянці я зустріла дівчину. З вигляду їй було років вісімнадцять. Вона сиділа тихо на березі озера й кидала камінчики. Спочатку я хотіла її посварити, що вона розганяє моїх каченят, але пізніше помітила невимовну тугу в її очах.
Я поцікавилася, що трапилося. І виявилося, що дівчину звуть Настя і вона кругла сирота. Нещодавно отримала квартиру від держави та мала коханого хлопця. От тільки він її обманув і змусив продати квартиру, щоб придбати більшу, адже дівчина вагітна.
Так він і зник із грошима від продажу, а дівчина на шостому місяці вагітності залишилася на вулиці.
Мені стало її так шкода. Я запропонувала їй пожити в мене, але вона відмовилася.
Кілька днів я обдумувала її ситуацію, мені було так жаль бідолашної дитини, що мене аж серце прихопило і тиск підскочив. Я викликала швидку допомогу, адже налякалася не на жарт. І знаєте, хто був фельдшером?
Так, та сама дівчина. Це був її останній робочий день перед декретом. І вона потрапила на мій виклик.
З того часу Настуня живе в мене. Я стала для неї бабусею. Дівчина дуже хороша і роботяща. Подарувала мені правнука. Знаєте, це невимовна радість, хоч перед смертю відчути, що ти комусь потрібний.
Малюк мене просто обожнює, і ми його охрестили Михайлом. Це на честь мого чоловіка. До речі, все своє майно я вирішила подарувати Настуні та Михайлику. Правда з умовою, що вони ніколи нічого не продадуть і залишаться тут жити назавжди.
Можливо це і не правильно, але ж не залишати державі наші маєтки, які ми з чоловіком роками наживали.