Петро Білоус був старим холостяком. Жив собі та й жив, самотність його не бентежила. Працював як віл у ярмі. Роботу свою любив. Звик усе робити ідеально, щоб порядок був у всьому. А скільки з жінками не зустрічався — ідеальної так і не знайшов. Того року в кінці липня вирішив Петро їхати у відпустку, на південь. Дуже втомився, і захотілося йому трохи втекти від цивілізації. Заліз у інтернет, розмістив оголошення.
Відгукнулася жінка з двома дітьми, мешканка південного села. До моря хвилин 20 пішки, зате місце далеко від курортів і міст, окрема кімната, а за домовленістю, за його продукти, приготують домашньої їжі. Взагалі, спокусився. Дістався без пригод, навігатор не підвів. Будинок був старим, але охайним, кімната затишною, а господарка доброзичливою. По подвір’ю бігав маленький песик, йорк. У саду дозрівали фрукти, а діти, малий та дівчинка, років 9-10, допомагали по господарству. Господарка Петру не докучала, питала, що приготувати, щедро частувала полуницею і мило посміхалася. Петро проводив цілі дні на морі, плавав, ліз по скелях, фотографував і листувався зі старим другом у ВК. Часом він замислювався, звідки у 50-річної жінки такі малі діти. Замислювався, замислювався, та й спитав.
— Олено Іванівно, це ваші онуки?
— Ні, — відповіла Олена, — мій син і дочка, просто пізні. Родина не склалася, заміж не виходила, але вирішила хоча б діточок народити. Та й не така вже я стара, мені ж лише 48.
Поки розмовляли, розгледів Петро господарку — приємна, м’яка, усміхнена. Та й ім’я йому подобалося. Олена, Лесенька. Матір його так звали. А від Оленої пахло полуницею і вершковим маслом. Молоде виноградне вино було смачним, вечори трохи прохолодними, а небо — зоряним. Обоє не кривлялися, та й справді, дорослі люди. Удень поводилися як зазвичай, а вночі Петро тихенько пробирався до господині, до Лесеньки. А потім повз у свою кімнату. Дітей таки будити не можна. Маленький песик навіть не гавкав на Петра, тільки хитренько підморгував, ніби все розумів. Гарний пес, економний. З’їдав пару ложок їжі, але двір стерег сумлінно, звували його Цвяхом. І почав Цвях ходити з Петром на море, навіть плавав, потім вилазив, відтрушувався, сох на сонечку і біг додому раніше за Петра. А він — слідом.
Але одного разу Цвях не прийшов. І Петро вирушив його шукати, кликав, кричав, написав з десяток оголошень, пішов розклеювати. Куди подівся пес? Незрозуміло. Стара сусідка сказала, що, може, заїжджі вкрали, ті, що знімають на іншому кінці села. Петро пішов туди. Дійшов, а йому відповіли, що вони вже поїхали, із маленьким песиком, годину тому, у бік траси.
Петро повернувся, сів у машину і погнався. Наздогнав кілометрів через 80 і перегородив дорогу. З джипа вийшли дві дівчини, молоді, зухвалі.
— Гей, заберіть машину! Їздити не вмієте? Зараз поліцію викличемо!
— Викликайте, — відповів Петро, — тільки спочатку поверніть собаку.
— Та прямо, розкрив душу, — засміялася вища, — вона бездомна, ми її рятуємо.
— Вона не бездомна, — відповів Петро, — у неї є сім’я. Не ваша це собака.
— Та йди ти геть! — заверещала друга, — не забереш машину, скло розіб’ємо!
Петро обійшов їх і покликав: «Цвяху, Цвях!» Песик загавкав і заметушився по сидіннях, намагаючись вилізти у відчинену форточку. Дівчата хапали Петра за руки, лаялися і намагалися битися. Петро не знав, що робити, розгубився, адже жінок бити не можна.
Виручив під’їхавший гаївець, товстий, спітнілий, задиханий. Періодично затуляючи вуха від криків дівчат, лейтенант взяв Цвяза на руки.
— Тихо всі. До кого собака піде, тому й дістанеться. Документів на неї в жодного немає.
— Ку— Кузинька, Малинко, — засуєтилися дівчата, дістаючи ковбасу, — іди до нас, у машинку йди.
— Поїхали, Цвяху, додому, — сказав Петро.
Гаївець поставив пса на землю. Цвях кинувся до Петра, виляючи хвостом і голосно гавкаючи.
— Ну от, здається, розібралися, — задихався гаївець.
— Та ні, собака наша! — закричали дівчата. — Не маєте права її у нас забирати! Ми вашому начальству скаргу подамо! Ми її від самовисоку рятували!
Гаївець почервонів.
— Ось що, рятівниці. Або по-доброму їдете, або зараз перевірю страховку, вогнегасник, знак стоп, аптечку. І всі таблетки в ній перерахуємо. Машина у вас брудна. Та й на предмет угону треба пробити… А компʼютер тільки на базі…
Джип швидко зник.
Петро потиснув гаївцю руку.
— Дякую, офіцере.
— Та нічого. У мене самого такий песик. Брехун, дрищун і хитрюга. Взимку у жилетці ходить, мерзлячка. Гарна порода, вірна. Та й розмір зручний. Ну щасти вам. Не порушуйте.
Петро сів у машину, Цвях ліг на коліна — маленький, тепленький, шерстка ніби велюр. Стало Петру добре, давно так добре не було. Дорога рівна, машина урчить тихенько, і Цвях гарний. І серед цього добра раптом засумувалось — скоро їхати. У порожній квартирі ніхто не чекає. Прокралася думка — розвернутися і поїхати додому разом із Цвяхом.
Інші речі?… Пара футболок, білизна, спортивний костюм. Думка блиснула. Петро її помітив, зітхнув і поїхав до Олени.
Решта тижня була дощовою. Але Петро все одно ходив купатися. І Цвях із ним. Вночі він пробирався у Лесину спальню, а вранці все частіше сумував. У день від’їзду виглянуло сонце.
Петро звечора склав речі. Подарував Олені подарунок, попрощався, залишив свій номер телефону і сів за кермо.
Повільно набирав швидкість, думаючи, що відпустка скінчилася, і скінчився відпускний роман — час повертатися до звичного життя. Вже виїхав із ґрунтовки на асфальт, коли раптом помітив, що за машиною біжить Цвях. Петро додав газу, а Цвях побіг швидше.
Петро ще прискорився. Маленький песик відставав, відставав… і зник.
І Петро зупинився.
Вийшов із машини, запалив цигарку і помітив, що руки тремтять. Викурив її всю, кинув курево у пепельницю і глянув на дорогу.
По асфальту рухалася крихітна цятка.
Петро побіг і молився, щоб не було жодної машини — можуть переїхати.
Так він не бігав років десять.
Цвях мчав йому назустріч, здавалося, з останніх сил. Його шерстка вся в пороху, пісок був на язиці, у вушках, навіть слині.
Короткий хвостик замахав, і песик намагався загавкати, але тільки чхнув.
Петро підхопив Цвяха на руки і став витирати від пилу. Наклав води у долоню з пляшки, щоб напився.
Потім подзвонив Олені.
— Ваш собака в мене. Він побіг за машиною. Не хвилюйтеся, зараз привезу.
— Можете не привозити, якщо він вам потрібен. Я його підібрала за тиждень до вашого приїзду. Його з фургона викинули біля магазину.
— Правда, можна забрати?
— Правда.
І Петро забрав.
За півроку на кафедрі випадково почув розмову.
— А ти знаєш, на комі ректор одружився?
— Та кажуть, на якійсь приїжджій. Ти її бачила? Як вона тобі?
— Бачила. Звичайна, не дівчина молода, ровесниця йому, ще й з двома дітьми, і з собакою.
— Добре хоча б курей із собою не привезла. Цікаво, чим вона професора околдувала, чи приворожила? Яке таке знайшла, що під вінець старого холостяка привела? Ось би мені таке.
Петро зробив пару кроків, і співробітниці його побачили. Посміхнулися, заюлили.
— А ми тут обговорюємо, чим вас дружина приворожила.
— Дуже хочете дізнатися?
— Ой, Сергію Петровичу, не мучте, розкрийте секрет — було приворотне зілля?
— Було, панночки, було. Найвірніше.
— А ваша дружина не поділиться ним із нами?
— Ні, панночки, не поділиться. Це неможливо.
Петро засміявся і пішов додому. До Олени і дітей. І до Цвяха.
✍ Олена Андріяш.