Записи в щоденнику
Я завжди вірив, що другі шанси існують. Мені здавалося, справжнє кохання може пройти крізь біль, гордість та помилки. Тому, коли через два роки після розставання мені написав Олег — моя колишня любов — щось всередині затремтіло. Хвилювання, ностальгія і крихка надія заповнили простір навколо.
Ми розійшлися тяжко. Були образи, недомовки, спалахи гордощів з обох боків. Я довго загоював душевні рани, вчився жити знову. Навіть зустрічався з іншою, намагався будувати нове. Але Олег… залишався десь глибоко — як незагоєний рубець. Я не забув. І коли він запропонував зустрітися, просто поговорити — я погодився. Наївно думаючи, що це може бути чимось добрим. Просто розмова двох дорослих людей, які колись були близькими. Що могло піти не так?
Зустрілися в затишній кав’ярні на розі Прорізної. Я прийшов раніше, і коли він увійшов, серце глухо вдарило в грудях. Все було при ньому — та сама випрямлена постава, легка неголеність, той самий теплий, знайомий погляд. Він посміхнувся, підійшов і обійняв. На хвилину я відчув, ніби повернувся в минуле, де все було простіше.
Говорили годинами. Спочатку — про дрібниці. Роботу, новини, справи. Його голос був таким же м’яким, погляд — уважним. Здавалося, він дійсно хоче зрозуміти, як я жив без нього. А я, дурний, танув. Навіть почав думати, що, можливо, ще не все втрачено — хоч дружба, хоч щось схоже на близькість.
А потім… щось змінилося.
Він відкинувся на спинку крісла, став похмурішим, відвів очі. Ніби боровся з собою. Я відчув тривогу. А потім він заговорив.
— Соломіє… я маю тобі щось сказати. Це мучить мене. Але ти маєш знати правду.
— Що таке? — голос мій задрижав. — Ти мене лякаєш.
Він зітхнув, провів рукою по скронях і нарешті подивився мені в очі.
— Я прийшов сюди не для того, щоб знову бути з тобою. Це не тому, що сумував.
Я зблід. Серце стиснулося так, ніби хтось зав’язав його вузлом.
— Тоді навіщо? — вимовив я ледь чутно.
Він замовк на мить, потім видихнув і кинув:
— Я використовую тебе, Соломіє. Щоб помститися твоїй сестрі. Мар’яні.
Світ навколо заплив перед очима.
— Що?.. Ти… що ти сказав?
— Твоя сестра… вона зрадила мене, — промовив він холодно. — Змусила повірити, що кохає. А потім — завела роман з іншим. У мене за спиною. Вона грала зі мною. І тепер я граю з нею. Ти — мій інструмент. Найзручніший.
Я онімів. Моя сестра — моя найкраща подруга, опора, людина, якій я довіряв більше, ніж собі… Вона не могла. Не могла так вчинити. А Олег… невже весь цей вечір, його теплі слова, ці погляди — були брехнею?
— Що вона зробила? — я ледь вимовляв слова.
— Вона була зі мною. А потім сміялася за моєю спиною, — його очі потемнішали. — Ти навіть не уявляєш, як це було боляче. Я втратив довіру. І тепер… я хочу, щоб вона відчула те саме.
Я не знав, як дихати.
— Ти використовуєш мене, щоб зранити Мар’яну? Мене? Навіщо? Я тобі нічого поганого не зробив!
— Я знаю. Вибач. Але інакше не виходить. Вона має зрозуміти, що втратила.
Сльози підступили до очей. Важко було вдихнути. Нутро стислося від сорому, болю, розпачу.
— Ти граєш з моїми почуттями, — прошепотів я. — Я справді подумав… сподівався…
Від відвернувся.
— Мені шкода, Соломіє. Справді шкода. Але я теж був зраджений.
Я різко підвівся. Руки тремтіли.
— Тепер усе. Досить. Я не стану частиною твоєї брудної помсти. Я не лялька. Я жива людина. І не дозволю тобі більше ламати мене заради чогось, у що навіть не вірю.
Він не спинив мене. Просто сидів, опустивши очі. А я йшов геть — по холодній вулиці, по щоці котилася сльоза, і в голові крутився лише одинЯ дійшов до висновку, що іноді остаточне розставання — це єдиний спосіб захистити себе від тих, хто вміє грати на чужих почуттях.