“Син не приїхав, бо невістка не пустила”: Вона сказала, що ми завжди щось від нього хочемо і що наш дім їй не потрібен
— Ну от, не приїде… — з гіркотою зітхає Ганна Іванівна. — Ми з чоловіком вже навіть не хвилюємося, звикли. Кожен раз одне й те саме. Спочатку обіцянки, потім мовчанка.
— Що трапилося цього разу? — питаю я. — Знову невістка не дозволила? Пам’ятаю, у вас з нею якось не дуже ладилося…
— Може, й не дозволила. Хоч син ніколи прямо не казав, що це вона його стримує. Але ж видно… Раніше приїжджав частіше. А тепер — усе. Вона знайшла, як його тримати. Навіть дах тепер, мабуть, лагодитимемо з найманими робітниками — син, бачите, не може виділити й дня, — говорить Ганна, ледве стримуючи обраду.
Йдеться про її 42-річного сина Тараса. Він виїхав із рідного села ще чотирнадцять років тому, влаштувався в обласному центрі, працює слюсарем. Раніше все робив сам, тепер лише керує. Одружився в місті, купив оселю. Усе сам. Дружину свою, Олену, знайшов пізно — обидва були вже не молоді, коли зійшлися.
— Вона ні з ким до нього серйозно не зустрічалася, — продовжує Ганна. — І я розумію чому. Характер у неї… як камінь. З першого погляду ми не знайшли спільної мови. Я старалася, чесно. Але вона… наче з самого початку вирішила, що я — ворог.
— Я її кілька разів чула по телефону, — встряває сусідка, — вона немов глузує, навіть коли просто вітається. Не розумію, що син у ній знайшов.
Олена майже не спілкується з батьками Тараса. Раз на рік, за її ласкавого дозволу, він може до них приїхати. Та й то — без неї. Цього року Тарас обіцяв приїхати навесні — допомогти з ремонтом даху. Квитки купив. Та невістка, як з’ясувалося, усе змінила.
— Вона вагітна, — з досадою каже Ганна. — Тепер, бачите, не можна її саму залишити. Хоч доросла жінка, медсестра, що їй може загрожувати? Вже два тижні капає йому на мозок. Він спочатку спротивлявся, а потім…
— І як це виглядає? — хитає головою чоловік Ганни. — Він що, веде її за руку на роботу? У неї ж батьки поряд — нехай допомагають. Чому він мусить від усього відмовлятися заради неї?
— Ось саме так, — продовжує Ганна. — Я впевнена: це її мати підмовляє. Мовляв, не відпускай, раптом повернеться — і розлучиться. Її молодша донька, до речі, так і залишилася з дитиною на руках. Тепер живуть у батьків.
— Але ж Тарас — не така людина, — заперечую я. — Він же порядний. Та й чому б їм разом не приїхати?
— Що ти! — махає рукою жінка. — Олена ніколи не приїде з ним. Мій чоловік раз їй подзвонив — після цього вона влаштувала такий скандал, що він наказав мені більше сину не дзвонити. Даремно.
— А що вона йому сказала?
— Що ми завжди щось від нього вимагаємо. Що тримаємо його подалі від родини. Що в неї вже немає сил з нами боротися. Що відпустку він має проводити з дружиною та дитиною, а не «балувати примхи старих». І що наш дім їй не потрібен, залиште собі.
— Отака нахаба! А син?
— Каже, що не винен. Що не хоче загострювати. Що переживає за вагітність. Я все розумію. Але ж це несправедливо. Ми його виростили, дали все, що могли. А тепер він не може приїхати навіть на день?
Чоловік Ганни не витримав. У гніві сказав синові, що більше чекати не буде — найме бригаду, зробить усе сам. А нехай сидить із дружиною, якщо вона тепер для нього важливіша за батьків.
— Та ж він не розуміє, — тихо промовляє Ганна. — Дружин може бути багато… А батьки — одні. І вони не вічні…