Свекруха знову хоче до нас у гості, але я сказала тверде «ні». І не передумаю.
Щойно чоловік знову почав мене умовляти: мовляв, його мати страшенно сумує і хоче приїхати. Мене тут же пройняло. Одного її візиту за шість років нашого шлюбу вистачило з лихвою — більше не хочу. Тоді вона примчалася не сама, а з сестрою, без попередження, ніби грім серед ясного неба. Я ще тоді стрималася. Зараз — ні.
— Хочеш побачитися з мамою? Без проблем, бери доньку та їдьте до неї. Чи зніми їй готель — я й слова не скажу. Але в мій дім вона більше не зайде.
Але, як виявилося, свекруха й слухати не хоче ні про готель, ні про візит до неї. Їй, бачте, треба саме до нас. Чого вона так наполегливо лізе в чуже житло, де її не чекають?
Чоловік родом із Сумської області. Ми познайомилися ще в студентські роки у Києві. До весілля він знімав квартиру з друзями, а потім переїхав до мене. Цю квартиру купили мої батьки десять років тому, і вона записана на мене. Це мій дім, і я за нього відповідаю.
Мати чоловіка — далеко не бідна жінка. Вона могла б допомогти синові купити житло, але замість цього постійно твердить: «А раптом розлучитеся, і хитра дружина все забере? Нехай краще живе у неї, безпечніше». А ось його сестрі, Олені, вона активно допомагала. Та навіть фіктивно розлучилася з чоловіком за порадою матері, щоб отримати гроші на іпотеку. Тепер Олена живе у Львові, сидить у декреті, а її «колишній» платить іпотеку та аліменти. Усі задоволені.
До того ж, свекруха колись запропонувала і нам «розлучитися» для вигляду. Я тоді холодно відповіла:
— Якщо розлучимось — то справді. І негайно. Збирай речі та живи, як хочеш, сам.
Відтоді ця тема закрита. Я до неї в дім ні разу не їздила — бажання не було. Але три роки тому вона таки приїхала. Сказала:
— Хочу хоча б раз побачити онуку. А то по фото не розумію, на кого вона більше схожа.
Я погодилася. Але ніхто не попередив, що вона знову приїде з сестрою. Мабуть, їм було цікаво влаштувати справжній зовнішній огляд. Але їхній план провалився — донька вилитий батько. Навіть їм довелося це визнати.
Я приготувала для них кімнату, вони влаштувалися, погралися з онукою, отримали подарунки. Потім сіли за стіл. Я накрила на всі сто: запекла курку, наробила котлет, три салати, сирну та м’ясну нарізку, торт, фрукти… Але не встигли ми сісти, як почалося.
— А де пиріжки? — суворо спитала свекруха.
— Ви що, голодні залишилися? — здивувалася я.
— Ні, просто питаю…
Після вечері продовження:
— Мій син чудово знає, що я люблю. Він тобі, мабуть, не розповів?
Я згадала, як чоловік згадував: у них у родині культ тельбухів — печінка, нирки, пиріжки з субпродуктами. А я з дитинства не переношу запаху сирої печінки й готувати це не можу.
Наступного дня вони пішли гуляти, а я вирішила «вгамувати» — спекла слоєні пиріжки з сиром, шинкою та капустою. Подаю.
— А де з нирками? — знову незадоволення. — Ти ж знала, що я їх люблю!
Я пояснила, що не перевариваю цей запах. Вона закатила очі. Потім за обідом знову сцена:
— Що, борщ без потрошків? З м’ясом?! — сказала з огидою.
Тоді я не витримала. Взяла доньку й поїхала до мами. Повернулася ввечері. Ми з чоловіком тоді вперше серйозно посварилися.
Через тиждень у відеодзвінку чую:
— Ось Оленка — молодець. Завжди мене зустріне, завжди приготує те, що я люблю. А ця… ні затишку, ні гостинності.
Після цього я сказала чоловікові: «Нехай навіть не мріє сюди повернутися. Переступить поріг — вилетиш разом із нею». І ось через три роки вона знову рветься до нас. Але тепер — ніколи. Мій дім — це моя фортеця. А хто не вміє поважати межі — той за дверима залишиться.