П’ять років мої сини не з’являлися у мене: але варто було мені подумати про те, щоб записати квартиру небозі — як вони миттєво налетіли.
У мене двоє синів, троє онуків, дві невістки — і при всьому цьому я жила, наче сирота. Варто було обмовитися, що хочу відписати житло небозі, як вони раптом згадали, що у них є мати. Прибігли, влаштували сцену. І стало остаточно ясно — їм від мене потрібні лише стіни.
Коли народилися мої хлопчики, я раділа — гадала, що вони стануть моєю опорою на старості. Помилилася. Дбає про мене не рідна дитина, а небога — у якої, до речі, є своя родина: мій брат і його дружина.
Мабуть, ми з чоловіком десь помилилися, не втримали їхніх сердець. Поки їхній батько був живий, вони хоч інколи заходили. А як тільки його не стало — зникли. П’ять років я їх не бачила.
Живуть вони, доречі, у тому же місті. Не за рогом, а всього за півгодини маршруткою. Обоє одружені, у обох свої родини. У мене двоє онучок і онук, якого я жодного разу не пригорнула. А мені самій важко — з віком ноги болять, після перелому ледве ходжу. Додзвонитися до дітей — ціла історія. Кожен раз — обіцянки: «Незабаром заїдемо, допоможемо», — але далі слів справа не йде.
Коли сусіди затопили кухню, я подумала, що все ж попрошу допомоги. Потрібно було лише підправити стелю. Подзвонила старшому — пообіцяв. Подзвонила молодшому — теж пообіцяв. Жоден не прийшов. Довелося викликати майстра. Заплатила чимало — гроші вже не головне. Але серце боліло: хіба я стала для них чужою?
Потім зламався холодильник. Я в цих справах не тямлю, а продавці, як відомо, люблять обдурювати пенсіонерів. Попросила синів — нехай підуть зі мною, допоможуть обрати. Відповідь була простою: «У магазині тобі все пояснять». Довелося дзвонити братові — приїхала його донька з чоловіком, врятували.
А потім почалася пандемія. Сини почали дзвонити раз на місяць, питали: «Ну, як ти там?» — і все. Радили: «Нікуди не ходи, замовляй продукти додому». Але як це робити — не пояснили. Небожа ж сама все мені показала. Вона своїм батькам дзвонить кожен день, замовляє їжу, ліки, дбає. І мене не забула.
Коли зрозуміла, що мої діти залишили мене саму, вона почала часто приходити, дзвонити. Допомагала по господарству, прибирала, готувала, сиділа, коли я хворіла. Навіть просто заходила — випити зі мною кави, поговорити. На всі свята запрошувала до себе: у неї родина, брат, батьки — і я. Її донечка називає мене бабусею.
І я подумала: а чому б не залишити квартиру їй? Вона нічого не просить, але робить усе від душі. Хочу віддячити добром за добро. Це не «подарунок», це — подяка.
Коли вже збиралася йти до нотаріуса, зателефонув старший син. Запитав, куди йду. Я чесно відповіла. І почалося: крики, докори, звинувачення, що я з’їхала з глузду. Вислухала — і пішла далі.
А ввечері — дзвінок у двері. Стоять обидва сини. Привели онучку. Принесли торт. Здавалося б — диво. Та справа, звісно, була не в любові. Вони одразу перейшли до справи: почали запевняти мене, що небожа мене виженВони казали, що вона мене виженe, але я вже давно зрозуміла — це вони самі вигнали мене зі свого серця.