Задзвонили у двері. Я відчинила — на порозі стояла заплакана свекруха: виявилося, що її коханка обідрала їх, як липку.
П’ятнадцять років тому ми з Дмитром одружилися. Тоді ж його мати дала мені чітко зрозуміти: подругами ми не будемо. Я змирилася. Ми створили сім’ю, але дітей Бог нам довго не дарував. Десять років очікувань, надій і молитов… Та все ж доля нас благословила: спочатку народився син, а незабаром — донька.
Життя наше було непоганим. Дмитро зробив чудову кар’єру: став директором великої фірми. Я ж могла присвятити себе дітям, піти у декрет і цілковито поринути у турботи про родину. Моєї мати поруч не було — вона жила в іншому місті, тому допомоги чекати було нізвідки. А свекруха… Усі ці роки її ставлення до мене не змінилося ані на краплинку. Для неї я залишалася пустою мішанкою, хитрим підлабузником, що відібрав у неї сина. У її мріях Дмитро мав одружитися з «гідною дівчиною», з тією, кого вона для нього наперед обрала. Та він обрав мене.
Жили ми разом, ростили дітей. Я намагалася не звертати уваги на ворожість свекрухи. Але одного дня все розвалилося.
Той день пам’ятаю до дрібниць. Ми з дітьми щойно повернулися з прогулянки. Діти возились у передпокої, а я пішла на кухню поставити чайничок. І раптом мій погляд впав на тумбочку у входу — там лежав аркуш паперу. Вже підходячи, я відчула холодок тривоги. Квартира була пуста. Речей Дмитра ніде не було.
На клаптику паперу, недбало й розхристано, він написав:
«Пробач. Я покохав іншу. Не шукай мене. Ти сильна, ти впораєшся. Так буде краще для всіх.»
Телефон чоловіка був вимкнений. Ні дзвінка, ні повідомлення. Він просто зник. Залишив мене саму — з двома малими дітьми на руках.
Я не знала ні де він, ні хто ця «інша». З розпачу я подзвонила свекрусі. Сподівалася, що вона щось скаже, підтримає, пояснить. Але почула лише:
— Ти сама у всьому винувата, — у її голосі дзвеніло зловтішення. — Я ж відразу знала, що так усе скінчиться. І тобі варто було це зрозуміти.
Тоді я заплуталася. Що я зробила не так? Чим заслужила таку ненависть? Але шукати винних було неколи: на руках у мене були діти, а грошей — майже ніяких. Дмитро не залишив нам жодної копійки.
Працювати я поки не могла — дітей було ні з ким залишити. Тоді я згадала, що колись підробляла написанням наукових робіт. Завдяки цьому й виживали. Кожен день — боротьба за шматок хліба. Півроку — жодної звістки від Дмитра.
Був дощовий осінній вечір. Я вкладала дітей спати, коли раптом почувся наЯ подивилася в очі свекрусі, взяла її холодні руки і промовила: “Залишайтеся, мамо.”