Щоденник
Інколи мені здається, що найважче у житті жінки — це не вагітність, не побут і навіть не чужі хвороби. Найстрашніше — боротися за право бути дружиною, коли поряд з’являється свекруха, готова пожертвувати усім заради «улюбленого хлопчика». Хлопчику, між іншим, тридцять три. І він уже сам може відрізнити застуду від кінця світу. Але не для своєї мами…
Мій чоловік Тарас захворів. Звичайне застудування: нежить, кашель, невелика температура. Жодного «ковіду», смак на місці, тест негативний, лікар діагностував без паніки — вірус. Гарячий чай, провітрювання, вітаміни за бажанням. Він не ледачив — і до магазину сходив, і посуд помив. Адже я на сьомому місяці, важке мені не можна. Роботу не кидав — начальник у нього суворий, приватник, і зайвий раз відпрошуватися небезпечно. Зарплата маленька, але стабільна. А я ось-ось у декреті, кожна гривня на вазі.
Ми з Тарасом робили все, як лікар сказав: теплий плед, чай з малиною, редька з медом — я оточила його турботою, як могла. І все було спокійно, поки він — від втоми, з нерозумності — не пробовкнувся про хворобу у розмові з мамою. Тією самою, яку не хотіли турбувати. І через годину — вона вже в автобусі. Останній вечірній рейс, хоча ми живемо в іншому районі Києва. На годиннику пізня ніч, а вона вже на порозі.
Тарасу довелося вставати, зустрічати її, бо я, у такому стані, по місту в цей час іти не можу. І ось вона — гроза небесна — заходить у квартиру і відразу бере все під контроль. Перше розпорядження: «Вікна не відчиняти! Протяг вб’є хворого!» Друге: «Неси окріп! Я коріння привезла, треба зараз же запарювати!» — і це опівночі. Третє: «Ти, невістко, іди в іншу кімнату. Тобі народжувати, а ти тут мікробів наловиш.»
Відтоді я ніби перестала існувати. Я — доросла жінка, дружина, майбутня мати — була виключена з рівняння. Мама тепер лікує. Мама знає краще.
Вона подзвонила його начальнику і, незважаючи на протести Тараса, заявила, що син важко хворий і на роботу не вийде. «Знайдеш іншу роботу, а здоров’я не купиш!» — гаркнула вона в трубку і відклала. Тарас сидів блідий, не знав, що відповісти. Я намагалася заперечити — марно.
Потім я принесла вітаміни, які призначив лікар. Вислухала лекцію про те, що це всяке «непотріб» і «хімія». Купила яблука — почула, що в імпортних фруктах одна отрута. Приготувала улюблений тарасів суп — отримала догани: «Тільки курячий бульйон допомагає при застуді!» От тільки біда — з дитинства він не переносить курку, його від неї нудить.
Вона почала наполягати на вологому прибиранні з хлоркою щогодини. А те, що від запаху чоловіка нудить — її не хвилює. Головне — щоб за радянськими канонами. Купуй ліки, запарюй коріння, приймай звіти, а сама сиди й не втручайся.
Я більше не могла стримуватися. Під час вечері спробувала обережно, з повагою поговорити. Мовляв, мамо, дякую, але давайте разом, я ж теж хвилююсь за чоловіка… Вона перебила: «Ти ще нічого не розумієш. Де у вас тут гомеопатія продається?»
Я попросила Тараса — нехай скаже, щоб мама поїхала додому. М’яко, спокійно. Він мовчить. Він її боїться. Він воліє терпіти. А я не можу. Бо скоро пологи, і я вже розумію: як тільки народиться дитина, все повториться. Вона буде лікувати, годувати, навчати. Мій голос — знову не врахують.
І мені страшно. Не тільки за себе. Я боюся, що за час його «лікарняного» начальник і справді знайде заміну. А що тоді? Залишимось без доходу? А мама допоможе? Зі своєю пенсією? Я й так вже економлю на собі, щоб захистити дитину.
А зараз я сижу сама на кухні, чую, як вона за дверима командує, і розумію — ця боротьба тільки починається. Тільки я більше не готова мовчати. Бо це — моя родина. І моя дитина. І моє життя. І я маю на нього повне право.