Темні вулиці Львова супроводжували Ярослава додому після важкого трудового дня. Він ішов, загублений у думках, а тривога стискала його серце. Вікна їхньої квартири на третьому поверсі були темними. «Де вона знову пропадає?» — промайнуло в голові. Ярослав увійшов у порожній дім, і тиша вдарила по нервах. Не встиг він зняти черевики, як у двері подзвонили. Сусідка, з тривожним обличчям, промовила слова, що перевернули його світ: «Вашу дружину, Олену, забрала швидка». Він застиг, відмовляючись вірити. Його життя, повне помилок і втрачених можливостей, розсипалося в мить, залишивши лише біль і каяття.
Ця думка, як грім, вразила його ще на вулиці. Він зупинився, відчуваючи, як земля тремтить під ногами. «Як я міг бути таким сліпим?» — подумав він і гірко посміхнувся. Все було так очевидно, але він не бачив. Вдома чекала Олена — жінка, яку він колись кохав, але давно перестав цінувати. Він уявив їхню зустріч: вона, як завжди, кине холодне «Ти прийшов?» і піде на кухню, навіть не глянувши. «Вечеряти будеш?» — спитає вона, і в її голосі не буде ні грайки тепла.
Раніше Олена готувала з душею: пекла паляниці, збирала рецепти, закручувала банки з варенням. Але останні роки все змінилося. Для дітей, коли вони приїжджали, вона досі старалася, а для Ярослава — жодних ознак турботи. Її страви стали несмачними, наче готувала вона через силу. Коли терпіння закінчувалося, Ярослав сам смажив деруни або ліпив вареники, мовчки, без докорів. Олена їла, але ніколи не дякувала. Її байдужість вбивала його, але він мовчав, щоб не розпалювати сварки.
Колись Олена була іншою. Її ніжність, турбота, теплі обійми гріли його душу. Вона могла пригорнутися до нього й завмерти, ніби ділилася теплом свого серця. Але ці моменти лишилися в минулому. Тепер її турбота була механічною, як обов’язок, який вона ненавидить. Коли це почалося? Може, коли Ярослав гуляв з друзями, а вона чекала його вдома? Чи коли він не забрав її з пологового після народження молодшого сина, бо «з друзями святкував»? Він тоді подумав: «Та що там, свято ж!» Але її погляд, сповнений болю, він пам’ятав донині.
Олена змінилася. Стала мовчазною, віддаленою. Обиралась на його зауваження, зачинялась у кімнаті, немов уникала його. Ярослав сердився: «Та що, сказав правду! Маю право!» Але її мовчання було гірше за крик. Коли приїжджали діти, вона оживала: метушилась, готувала, усміхалася. А з ним — знову стіна. «Кого вона обманює?» — думав він. Життя минало, а їхній шлюб перетворився на пусту формальність.
Ярослав давно перестав гуляти. Працював інженером, заробляв добре, на інших жінок не дивився. Але Олені, схоже, було байдуже. Вона заробляла не менше, була незалежною, сміливою. Чому ж не пішла? Через дітей? Вони давно виросли. Ярослав не розумів її. Колись він намагався, але потім махнув рукою: «Хоче так жити — нехай живе». Та в глибині душі він мріяв про звичайне життя, про дружину, яка зустрічає з радістю, а проводжає з сумом. Про любов, якої давно не було.
А тепер ця думка: вона його не кохала. Може, ніколи не кохала. Ярослав згадав, як дивувався, чому така розумна, освічена жінка обрала його. Може, просто пора прийшла, а він, високий і статний, виявився зручним варіантом? «Так, знала, що діти гарні будуть», — з гіркотою подумав він.
Він увійшов у темну квартиру, і тиша оглушила. «Де вона?» — тривога наростала. У двері подзвонили. Сусідка, відводячи погляд, сказала:
— Ярославе Івановичу, Олену швидка забрала годину тому…
Він біг вулицями, задихаючись від сліз. Вперше в житті він молився:
— Господи, тільки не забирай її! Як я без неї? Будь ласка, врятуй! Якщо вона виживе, я все виправлю, клянусь! До церкви піду, в монастир — тільки врятуй!
Та Олену він не побачив живою. У лікарні сказали, що її серце зупинилося ще в швидкій. Світ розвалився. Кілька днів Ярослав жив, як у тумані. Діти, друзі, родичі щось казали, але він не чув. У голові било: «Не попросив вибачення».
Тепер Ярослав живе сам. Діти кликали до себе, але він відмовився. Він часто ходить у храм неподалік. Там, серед тиші й запаху ладану, йому здається, що Олена поруч. Стіни храму, ніби живі, розуміють його біль. Він дивиться на ікони й шепоче: «Прости, що не цінував тебе». Але відповіді немає, лише тиша, яка тепер — його єдиний супутник.