Вечір у нашому затишному будинку у Львові був тихим і мирним. Я, Соломія, щойно вимила посуду після вечері, мій чоловік Богдан грав із нашим сином Данилом у шахи, а молодша донька Олеся укладала ляльок спати. Раптом роздався дзвінок у двері, і цей звук став початком справжньої родинної драми. Моя мати, Наталя Миколаївна, увірвалася в наше життя зі звинуваченнями, які перевернули все догори дном. Її слова про совість і спадщину досі дзвенять у моїх вухах, а біль від несправедливості розриває серце.
Ми з Богданом переглянулися — гостей у таку пізню годину ми не чекали.
— Може, сусіди? — припустив Богдан і піш відчиняти двері.
Але на порозі стояла моя мати, Наталя Миколаївна, з суворим виразом обличчя.
— Мамо? — здивувалася я. — Що трапилося?
— Трапилося, і ще як! — відрізала вона, рішуче прямувавши на кухню. — Я думала, ти сама здогадаєшся, але, мабуть, ні!
— Про що ти? — збентежено запитала я, відчуваючи, як всередині росте тривога.
— Як у тебе з совістю? — раптом випалила мати. — Ділитися не збираєшся?
— Ділитися? Чим? Мамо, поясни нормально! — я дивилася на неї в повній розгубленості.
Богдан, зрозумівши, що розмова буде непростою, тихо повернувся до Данила, залишивши нас наодинці.
— Чаю налити? — запропонувала я, намагаючись розрядити атмосферу.
— Води налий, — буркнула мати, і її різкий тон дав зрозуміти, що легкої розмови не буде.
— Як у тебе з совістю? — повторила вона, прищуривши очі. — Коли ділитися будеш?
— Мамо, я справді не розумію, про що ти. Говори прямо! — я почала втрачати терпіння.
— Спадщину від тітки Олени отримала, а з родиною поділитися не поспішаєш! Хочеш все собі забрати? — нарешті виклала вона.
Я завмерла. Дев’ять місяців тому моя тітка Олена, сестра матері, залишила мені у спадок квартиру, дачу та заощадження. Це було її рішення, і я вважала його справедливим, адже я доглядала за нею в останні роки.
— Чому я повинна з кимось ділитися, якщо тітка Олена залишила все мені? — заперечила я.
— Оце так! — обурилася мати. — Квартира, дача, гроші — все тобі! А я, між іншим, її сестра, законна спадкоємиця! Так, ми з нею не ладили, але це не означає, що все має дістатися тобі одній. А твоя сестра Марія? Чому їй нічого?
— Мамо, за законом ти могла б претендувати, лише якби була на пенсії та на утриманні в тітки. Але ти ще працюєш! А Марія взагалі тут ні до чого, — спокійно відповіла я.
— Тобто ти все собі забереш? — її голос тремтів від гніву.
— А чому ні? Коли Марія три роки тому виграла в лотерею двісті тисяч гривень, вона ж ні з ким не ділилася, — нагадала я.
— Не порівнюй! Двісті тисяч і твоя спадщина — це небо і земля! — відрізала мати, схопилася і, не прощаючись, грюкнула дверима.
Я залишилася сама на кухні, приголомшена. Ми з Марією, моєю молодшою сестрою, завжди були різними. Я на п’ять років старша, закінчила медичний інститут, працюю педіатром у приватній клініці. Марія вийшла заміж одразу після школи, народила двох синів, Тараса і Ярослава, і ніколи не працювала. Ми з Богданом після весілля оселилися в будинку, який він побудував за допомогою батьків. Коли народився Данило, а потім Олеся, моя свекруха, Ганна Іванівна, взяла на себе турботу про онуків, щоб я могла закінчити навчання і вийти на роботу. Без неї ми б не впоралися.
Мати ж завжди вважала, що мені все дається легко, а Марії не щастить. Марія з чоловіком і дітьми живе в батьківському будинку, і вся допомога батьків йде їй. Спадщина тітки Олени стала для матері справжньою занозою. Вона щиро вірила, що я зобов’язана поділитися з Марією, і не припиняла спроб мене умовити.
— Соломіє, ти повинна зрозуміти, що віддати Марії половину — це чесно і благородно, — твердила вона черговий раз.
— Гаразд, мамо, а що з вашим будинком, де ви живете з татом і Марією? Кому він дістанеться? — запитала я.
— Це Мар’їна частка, навіть не дивись у той бік, — відрізала мати.
— Чому не навпіл? — обурилася я.
— Тому що в тебе вже є будинок! —