Того вечора у нашому затишному домі у Львові було тихо й мирно. Я, Оксана, щойно помила посуду після вечері, мій чоловік Богдан грав із нашим сином Тарасом у шахи, а молодша донька Соломія укладала ляльок. Раптом дзвінок у двері став початком справжньої родинної драми. Моя мати, Марія Іванівна, увірвалася в наше життя зі звинуваченнями, що перевернули все догори дриґом. Її слова про совість і спадщину досі дзвенять у моїх вухах, а біль від несправедливості роздирає серце.
Ми з Богданом переглянулися — гостей отак пізно ми не чекали.
— Може, сусіди? — припустив Богдан і піш відчиняти.
Але на порозі стояла моя мати, Марія Іванівна, з суворим виглядом.
— Мамо? — здивувалася я. — Що сталося?
— Сталося, і ще як! — відрізала вона, рішуче прямуючи до кухні. — Я гадала, ти сама здогадаєшся, та, бачу, ні!
— Про що ти? — збентежено запитала я, відчуваючи, як всередині росте тривога.
— Як у тебе з совістю? — раптом випалила мати. — Ділитися не збираєшся?
— Ділитися? Чим? Мамо, поясни нормально! — я дивилася на неї в повному розгубленості.
Богдан, зрозумівши, що розмова буде непростою, тихо повернувся до Тараса, залишивши нас наодинці.
— Чаю налити? — запропонувала я, намагаючись розрядити напругу.
— Води налий, — буркнула мати, і її різкий тон дав зрозуміти, що легкої розмови не буде.
— Як у тебе з совістю? — повторила вона, примруживши очі. — Коли ділитимешся?
— Мамо, я справді не розумію, про що ти. Кажи прямо! — я почала втрачати терпіння.
— Спадщину від тітки Олени отримала, а з родиною поділитися не поспішаєш! Хочеш все собі забрати? — нарешті визначила вона.
Я завмерла. Дев’ять місяців тому моя тітка Олена, сестра матері, залишила мені у спадок квартиру, дачу й заощадження. Це було її рішення, і я вважала його справедливим, адже я доглядала за нею останні роки.
— Чому я маю з кимось ділитися, якщо тітка Олена все залишила мені? — відповіла я.
— Оце так! — обурилася мати. — Квартира, дача, гроші — все тобі! А я, між іншим, її сестра, законна спадкоємиця! Так, ми з нею не ладнали, але це не означає, що все має дістатися тобі одній. А твоя сестра Мар’яна? Чому їй нічого?
— Мамо, по закону ти могла б претендувати, якби була на пенсії та на утриманні в тітки. Але ти ще працюєш! А Мар’яна тут взагалі ні до чого, — спокійно сказала я.
— Тобто все собі забереш? — її голос тремтів від гніву.
— А чому ні? Коли Мар’яна три роки тому виграла в лотерею двісті тисяч гривень, вона ж ні з ким не ділилася, — нагадала я.
— Не порівнюй! Двісті тисяч і твій спадок — це небо й земля! — відрізала мати, схопилася і, не попрощавшись, гримнула дверима.
Я залишилася сама на кухні, приголомшена. Ми з Мар’яною, моєю молодшою сестрою, завжди були різними. Я на п’ять років старша, закінчила медичний інститут, працюю педіатром у приватній клініці. Мар’яна ж вийшла заміж одразу після школи, народила двох синів, Василя й Олега, і ніколи не працювала. Ми з Богданом після весілля оселилися в будинку, який він збудував за допомоги батьків. Коли народився Тарас, а потім Соломія, моя свекруха, Надія Миколаївна, взяла на себе турботу про онуків, щоб я могла закінчити навчання і вийти на роботу. Без неї ми б не впоралися.
Мати ж завжди вважала, що мені все дається легко, а Мар’яні не щастить. Мар’яна з чоловіком і дітьми живе в батьківському домі, і вся їхня допомога йде їй. Спадок тітки Олени став для матері справжньою скалкою. Вона щиро вірила, що я зобов’язана поділитися з Мар’яною, і не полишала спроб мене переконати.
— Оксано, ти мусиш зрозуміти, що віддати Мар’яні половину — це чесно й благородно, — твердила вона знову.
— Гаразд, мамо, а що з вашим домом, де ви живете з татом і Мар’яною? Кому він дістанеться? — запитала я.
— Це Мар’янина частка, навіть не дивись у той бік, — відрізала мати.
— Чому не навпіл? — обурилася я.
— Тому що в тебе вже є дім! — відповіла вона.
— Це не мій дім, він Богданів! А що дістанеться мені? — я намагалася до неї достукатися.
— Чого тобі не вистачає? Дім є, діти ростуть, свекруха допомагає. Ще чого? — її слова різали, як ніж.
— Але це все не ваша заслуга! Дім — від Богдана, з дітьми допомагає Надія Миколаївна. А ви? Ти хоч раз посиділа з Тарасом чи Соломією? Все робила свекруха, навіть звільнилася заради нас! — я не могла стримати емоції.
— Ми з батьком тебе виростили, — кинула мати.
— І Мар’яну виростили, і досі їй допомагаєте. А тепер хочете забрати в мене те, що я отримала по праву. Скільки разів Мар’яМар’яна жодного разу не навідала тітку Олену, коли та хворіла, а я возила її до лікарні щоранку.