Ось так…
Вечір у нашій квартирі у Львові був звичайним, як завжди: я, Оксана, прибирала після вечері, мій чоловік Тарас дивився телевізор, а наш син Ярослав готувався до іспитів. Але цього вечора все змінилося. Розмова про поїздку до моїх батьків переросла у скандал, який став останньою краплею. Моє життя з Тарасом, сповнене його гніву та байдужості, розсипалося, але доля несподівано дала мені новий шанс на щастя. Тепер я стою на порозі нового життя, і моє серце б’ється від страху та надії.
Я зайшла у вітальню, нервово торкаючись подолу фартуха. Тарас, як зазвичай, лежав на дивані, уп’явшись у екран.
— Тарасе, мама телефонувала, — наважилася я. — Тато захворів, треба їхати до них у село. Допомогти з господарством, із сіном…
Тарас підскочив, шпурнувши пульт об підлогу. Його обличчя почервоніло від злості.
— Мені начхати на сіно твоїх батьків! — заревів він. — За тиждень їдемо до моєї матері, і крапка!
— Я не можу відмовити батькам, — тихо відповіла я. — Піду сама, а потім до твоєї мами.
Він аж захлинувся від обурення, не знайшовши слів. Я мовчки повернулася та пішла у спальню, але всередині мене клекотіло. А вранці сталося те, що перевернуло моє життя.
Ще в молодості я, наївна та добра, закохалася в Тараса. Ми познайомилися на вечірці в університеті: я вчилася на вчительку, він — на інженера. Його різкий характер тоді здавався мені виявом сили, а я, закохана, вміла згладжувати його спалахи. Подруги попереджали: «Оксанко, він грубий, йому все не так, подумай!» Але я не слухала, думаючи, що моє кохання все виправить. Після весілля ми оселилися у Львові, народився Ярослав, і перші роки були майже щасливими. Але з кожним роком Тарас ставав все більш нетерпимим.
Я працювала вчителькою у початковій школі, обожнювала своїх учнів, а вони любили свою Оксану Василівну. Тарас же, інженер на заводі, постійно скаржився на роботу. «Мене не цінують, Оксано, — говорив він. — Я пропоную ідеї, а вони сміються!» Я намагалася його заспокоїти, але він злився: «І ти туди ж? Сиди зі своїми дітьми у школі, там багато розуму не треба!» Його слова боліли, але я мовчала, щоб не розпалювати сварки.
Потім його звільнили. Він знайшов іншу роботу, але через рік історія повторилася — конфлікти з колегами, звільнення. Вдома він став нестерпним: кричав на мене, докоряв, що я його не підтримую. Я терпіла заради Ярослава, не хотіла, щоб син ріс без батька. Але кохання давно згасло, і я зрозуміла, що помилилася, прийнявши закоханість за справжнє почуття. Тарас любив лише себе і не переносив критики.
Наш син підріс, і одного разу після чергової сварки він сказав: «Мамо, чому ти його терпиш? Давно пора піти.» Я здивувалася, що Ярослав все бачить. «Сину, я не хотіла, щоб ти ріс без бата», — відповіла я. Але він заперечив: «Мамо, він несправедливий до тебе, і мене майже не зауважує.» Ці слова змусили мене задуматися.
Той фатальний вечір почався з мого дзвінка батькам. Дізнавшись, що тато хворий, я вирішила їхати. Тарас вибухнув, його гнів обрушився на мене, як буря. Вранці, поки я збирала речі, він увірвався у кімнату, кричав, ображав. Я плакала, але не відступила. Коли він вийшов, гримнувши дверима, я зібрала сумку, викликала таксі та поїхала до батьків. Мамі я розповіла все, благаючи не говорити татові — він і так слабкий.
— Оксано, це не життя, — сказала мама, обіймаючи мене. — Ти заслуговуєш на більше.
Через два місяці ми з Тарасом розлучилися. Він дзвонив, погрожував, але я переїхала в інше місто. Ярослав залишився у гуртожитку, відмовившись спілкуватися з батьком. Я влаштувалася вчителькою у невелику школу, зняла квартиру й із головою пірнула у роботу. Мої учні стали моїм порятунком, їхні посмішки допомагали забути біль.
Перед Новим роком, йдучи зі школи додому, я помітила чоловіка, який, виходячи з машини, схВін похитнувся й упав, а я кинулася до нього, щоб допомогти.