**Щоденник про обіцяний подарунок**
У затишному львівському ресторані гуляли весілля Марійки та Василя. Музика лилася рікою, гості сміялися, а наречені сяяли біля гарно накритого столу. Настала черга даних. Першими підійшли батьки Марійки — вони з гордістю вручили їм конверт із грошима. Потім вийшла мати Василя, Галина Іванівна. Скромно подарувавши молодим букет руж, нахилися й прошепотіла: «Справжній мій подарунок чекає вас після свята.» — «Що за подарунок?» — здивувалася Марійка, переглянувшись із чоловіком. — «Правду кажучи, сам не знаю», — розвів руками Василь, посміхаючись у відповідь. Але жоден із них навіть уявити не міг, який сюрприз сховала свекруха.
Ще до весілля Галина Іванівна загадково натякала: «Не буду дарувати якусь дрібницю. На свято подарунка не чекайте, а потім вас вражатиму!» — «Як вам зручно, — зніяківела Марійка. — Ми нічого не вимагаємо.» — «Мамо, годі турбуватися, — утихомирював Василь. — Головне, що ти будеш з нами того дня.» — «Але ж я не зроблю це порожніми руками! — твердо відповіла Галина. — Та не розповідайте нікому.» — «Добре», — згоджувався Василь, хоча Марійка сумнівалася, чи свекруха виконає обіцянку. Вона знала, що у тітки справи були не найкращі, але весілля молоді оплачували самі. Батьки Марійки, попри скромний заробіток, змогли зібрати для них двадцять тисяч гривень. На свято ж Галина Іванівна дала лише квіти, що майже загубилося серед веселощів. Зате вона палко тостувала, насолоджуючись увагою.
«Ви навіть не уявляєте, що я для вас приготувала, — прошепотіла вона наприкінці вечора, очі блищали хитрістю. — Це буде справжній сюрприз, але трохи пізніше.» — «Не хвилюйся, усе добре, — м’яко відповів Василь, стискаючи руку дружини. — Я вже зацікавлена, — зізналася Марійка. — Може, ти знаєш і просто мовчиш?» — «Чесно, ні, — знизав плечима Василь. — Але ж подарунок — не головне, правда?» Вона кивнула, але цікавість не давала спокою. Та свекруха лише загадково посміхалася: «Якщо розповім — сюрпризу не буде. Почекайте!»
Місяці минали, а подарунок так і не з’являвся. Спочатку це викликало сміх, потім — дратувало. Через вісім місяців Марійка наважилася нагадати. «О, тобі тільки гроші цікаві! — спалахує Галина Іванівна. — Краще б запитала, як у мене справи!» — «Якщо щось потрібно — скажіть, ми допоможемо, — зніяковіла Марійка. Але свекруха лише ображалася і скаржилася синові на «нахльостість» невістки. «Не чіпай маму, — просив Василь. — Вона влашовала мені таку сцену…» — «Я лише запитала! Вона ж сама всіх інтригувала!»
Після того Марійка уникала свекрухи, спілкуючись лише за потреби. Та це лише погіршило все. Галина Іванівна знову нарікала: «Доки твоя жінка чекала від мене подарунка — чемно усміхалася. А тепер — навіть зайти боїться!» — «Це не так, — захищав дружину Василь. — Ну то чому вона так поводиться? — не заспокоювалася та. — В мене вдома не буває, говорить через силу!» Марійка, дізнавшись, лише зітхнула: «Твоїй матері не догодиш. Спочатку їй забагато уваги, тепер — замало. Завтра розкаже, що я не так дихаю!» — «Вона думає, що нам лише її гроші потрібні, — вибачався Василь. — Хоча сама за рік нічого не подарувала, — нагадала Марійка. — Мої батьки постійно привозять солодощі, овочі з городу, а вона приходить пустими руками. — І ще забирає контейнери з її стравами, — додала.
Тема подарунків зробилася заборонною, але свари не вщухали. Галина Іванівна, немов підливаючи оливи, шукала привід образитись. Однак перед знайомими розповідала, як обожнює невістку. «Ми з сином для неї все робимо, а вдячності — нуль! — нарікала вона. — Я мала віддати їй сімейне кільце прабабусі, але після її грубості!..» Люди співчували, бо вона грала роль так переконливо.
Напередодні річниці весілля Галина знову заговорила про сюрприз. «Готуйтеся до чогось неймовірного!» — сказала вона, отримавши запрошення на сімейну вечерю. — «Може, не варто?» — несміливо заперечила Марійка. — «Ти маєш свою думку, а в мене — свою», — саркастично відповіла та. Василь, почувши це, розлютувався: «Чого ти завжди з нею сперечаєшся?» — «Ми ж домовились не чіпати цю тему, — відповіла Марійка. — Її «веселий подарунок» досі в дорі, тож інший нам уже зайвий.»
Тож подружжя вирішило не сварятись. На річницю запросили рідних і кількох друзів. Батьки Марійки подарували вишиту скатертину, постільну білизну. Галина Іванівна ж прийшла з листівкою, звідки зачитала вітання на добрих п’ятнадцять хвилин. Подарунків не було. «Якщо знову заговориш про це — посваримось», — попередив Василь дорогою додому.
Але мовчанка тривала недовго. За місяць Галина Іванівна, готЧерез тиждень вона несподівано прийшла до них додому з новим смартфоном, але гукнула його об стіну, коли побачила у Марійки аналогічну модель.