— Знову гречка з яйцем, мамо? Я вже не можу цього виносити! — зірвався він, скривившись немов від кислого лимона.
Мати аж здригнулася, і ложка з дзижчанням покотилася по столу. Вона опустила очі, ніби шукаючи порятунку у тріщинках на столі.
— Це все, що в нас є, Остапку… — прошепотіла вона, наче вибачаючись за кожну зернинку.
Хлопець із розмаху грюкнув тарілкою об стіл. Гречка розсипалася по підлозі, а кілька зерен прилипли до маминої спітної блузки.
— Ну то їж сама цю пакость! — кинув він і різко розвернувся до вікна.
Вона не сказала ні слова. Присіла навколішки, тремтячими пальцями збираючи розкидане — зернятко за зернятком. Ніби збирала не їжу, а останні шматочки свого материнства.
Потім пішла до своєї кімнати. Стала на коліна біля ліжка, як робила щоночі.
І молилася. За нього.
А син уже давно не бачив у ній нічого крім злиднів.
Через кілька днів він оголосив:
— Їду. Надокучило жити, як жебракові. Пора шукати щастя у Києві.
Вона не спиняла його. Не ридала.
Та з підкошеним серцем стиснула його долоню:
— Обіцяй лише одне… відповідатимеш на дзвінки. Прошу, сину…
Він відірвав погляд, немов її слова були назойливими мухами.
Тоді вона додала, голос тріскаючий, як сухий лист:
— Я слабшаю. Відчуваю… мій час спливає.
Коли я перестану дзвонити… це означатиме, що мене більше немає.
Він вирвав руку — і вийшов. Навіть не обійняв на прощання.
***
Київ виявився не містом можливостей, а великою пасткою. Працював охоронцем у магазині, розвантажував фури, місив розчин на будмайданчику.
Поїсти — уже щастя. Заробити — ще більше.
Але кожен день… дзвонив телефон.
— Остапку, як справи?
— Зайнятий, мамо. Бувай.
І кидав слухавку. Все рідше. Все холодніше.
Аж одного дня… телефон так і не задзвонив.
І ця тиша була громом.
Вечором він подумав: “Вона померла”.
І навіть не заплакав.
Навіть не спробував передзвонити.
А на похорон і не подумав їхати.
Грошей не було. Але якби й були — все одно не поїхав би.
***
Минули дні. Він точно знав — мати мертва.
Тож коли знайомий запропонував “легкі гроші”, погодився:
— Просто везти машину, — сказав він. — Нічого складного.
Машина була набита забороненим. Він це знав.
Але хотів вирватися з пекла.
Сів за кермо, ввімкнув двигун…
І раптом телефон завібрував.
Невідомий номер.
— Сину… не їдь. Будь ласка, повернись.
Це був її голос.
— Мамо?! Ти жива?!
— Послухай мене… залиш машину й іди.
І роз’єдналась.
Він спробував передзвонити. Але оператор сухо повідомив:
«Цього номера не існує».
Його кинуло в піт. Дзвін був немов із того світу.
Він виліз із машини, продав останні речі й зібрав гроші на квиток додому.
***
Коли дістався до рідного села, все було тихо.
Сусіди глянули на нього, похитали головами:
— Твоя мати померла місяць тому…
Його ноги підкосились.
— Не може бути… Вона ж мені вчора дзвонила!
— Ні, сину. Вона вже давно…
Він зайшов у дім.
Пахло її духами — дешевими, але такими рідними.
У кімнаті біля ліжка — дві витерті ямки від колін. Там, де вона молилася кожної ночі… за нього.
У кутку лежав зошит. Список молитов. Його ім’я — у кожній.
Той самий день, коли він поїхав. І останній день її життя.
Він упав на коліна і ридав, немов дитина.
Потім пішов умитися… і побачив на столі складений аркуш.
Це була молитва. Її останні слова:
«Господи, я відходжу. Якщо мій син колись опиниться в біді… подзвони йому. Ось його номер».
І внизу — його телефон.
Тут же в телефоні завібрувало сповіщення:
«На трасі підірвано авто з контрабандою. Водій загинув».
На фото — та сама машина, яку він мав вести.
Він знову опустився на коліна.
І зрозумів.
Дзвінок був від Бога.
Мати й після смерті врятувала його.
Якщо твоя мати ще дзвонить — піднімай трубку.
Поки не пізно.