Мені 62 роки, йому — 68. Ми розлучаємось… Після 35 років шлюбу.
Звати мене Ганна Василівна. Шістдесят два. Мій чоловік — Богдан Миколайович, йому шістдесят вісім. Прожили разом більше тридцяти п’яти років. Здавалося б, життя вже склалося: діти виросли, будинок наповнений спогадами, попереду — спокійна старість удвох. Я вірила, що у нас усе добре. Так, побут, так, мало романтики. Але ж ми — сім’я.
На Новий рік діти, як завжди, “залишили” нам свого кота та поїхали святкувати десь у Карпати. Ми з Богданом лишилися самі. Одного разу він сказав, що хоче відвідати рідне село — на могили до батьків, заїхати до сестри. Я проводжала його без зайвих питань.
Минув тиждень. Він повернувся — ніби все як завжди. А ще через кілька днів раптом оголосив, що подає на розлучення. Спокійно, без істерик. “Більше так не можу. Зустрів людину, яка мене розуміє. І яка зможе… вилікувати.”
Я оніміла. Спочатку подумала — жартує. Але в казав це абсолютно серйозно. Виявилося, поки я піклувалася про дім, прасувала його сорочки й варила борщ, він відновив стосунки з колишньою коханою — жінкою, з якою зустрічався ще до нашого шлюбу. Вона знайшла його через інтернет. Живе в тому ж місті, де й його сестра. І коли він поїхав “на могилки”, насправді провів три дні в неї.
Вона — вдова. І за його словами, у неї “усе є”: трикімнатна квартира в Києві, котедж під Івано-Франківськом, кілька авто і… здібності екстрасенса. Нібито вправляється китайською медициною, лікує травами, робить масажі, читає аури та, як він висловився, “вміє визначати хвороби на енергетичному рівні”. Навіть рак на початковій стадії може “заговорити”.
Обіцяла йому здоров’я, турботу і, як бонус, котедж з авто в подарунок — якщо розлучиться зі мною та одружиться з нею. Отак — за три дні розсипалося все, що ми будували десятиліттями.
Він вимагав, щоб я негайно пішла до РАГСу та подала на розлучення. Я відмовилася. Сказала, що не братиму участі у цьому цирку. Тоді він сам подав документи. Про те, що призначено засідання, я дізналася випадково — від знайомої в суді. Прийшла, приголомшена, і вимагала пояснень.
А він написав у позові, що ми “не жили разом вже шість років” і “не спали в одному ліжку п’ятнадцять”. Це брехня. Так, між нами була холодність, так, ми більше нагадували сусідів — але жили під одним дахом, ділили побут, розмовляли, вирішували спільні справи. І я не розумію, як людина, з якою провела свідоме життя, так легко викреслила мене заради якоїсь самозванки з тибетськими маслами та обіцянками “енергетичного очищення”.
Зараз чекаю суду. Сплю погано. Іноді просто не маю сили встати з ліжка. Усе руйнується. Не так страшне сам розлучення, як от ця зрада. Він живе в нашій квартирі, але спілкується зі мною, як зі сторонньою. Холодно, відчужено, ніби я йому набридла, ніби все цей час терпів. А коли я, як остання наївна жінка,