Я вже подумки зібрала сумку з найнеобхіднішим, щоб втекти з дитиною від чоловіка та його батьків із цього села. Ні, я не збираюся присвячувати своє життя їхнім козам, коровам та нескінченним грядкам. Вони вважають, що якщо я вийшла заміж за Івана, то автоматично підписалася на роль безкоштовної робітниці на їхній фермі. Але я так не думаю. Це не моє життя, і я не хочу, щоб мій син ріс у цьому болоті, де єдиний розвага — обговорення того, скільки молока дала корова Зірка.
Коли я тільки приїхала сюди після весілля, все здавалося не таким вже й поганим. Іван був турботливим, його батьки, Наталка Петрівна та її чоловік, здавалися добродушними. Село виглядало мальовничим: зелені поля, свіже повітря, тиша. Я навіть думала, що звикну. Але реальність швидко розставила все по місцях. Через тиждень після переїзду Наталка Петрівна вручила мені відро й відправила доїти кіз. “Ти ж тепер наша, Оленко, треба допомагати!” — сказала вона з посмішкою, від якої у мене досі мурашки. Я, міська дівчина, яка в житті не тримала нічого важчого за ноутбук, мала освоїти доїння кіз за один вечір. Це був мій перший дзвіночок.
Іван, як виявилося, зовсім не збирався мене захищати. “Мама права, у селі всі працюють”, — сказав він, коли я спробувала обурюватися. І з того часу почалося моє нове життя: підйом о п’ятій ранку, годівля тварин, прополювання городів, прибирання в хаті, готування на всю родину. Я почувала себе не дружиною, а покоївкою. А якщо я наважувалася попросити вихідний, Наталка Петрівна заплющувала очі й починала свої лекції: “За нашого часу жінки працювали з ранку до ночі, і ніхто не скаржився!” Іван мовчав, ніби це його взагалі не стосувалося.
Мій син, якому всього три роки, став для мене єдиною світлою плямою. Я дивлюся на нього й розумію, що не хочу, щоб він ріс тут, де його майбутнє — це або робота на фермі, або переїзд у місто, де він буде чужинцем. Я хочу, щоб він ходив у хороший садочок, вчився, подорожував, пізнавав світ. А тут? Тут навіть нормального інтернету нема, щоб завантажити мультики для дитини. Наталка Петрівна, дізнавшись, що я хочу записати сина на гурток малювання у сусідньому селищі, лише фукнула: “Навіщо йому це? Краще нехай вчиться доїти корову, знадобиться!”
Я намагалася поговорити з Іваном. Пояснити, що я тут задихаюся, що це не те, про що я мріяла. Але він лише знизує плечима: “Усі так живуть, Оленко. Чого тобі треба?” А нещодавно я дізналася, що Наталка Петрівна вже планує, як ми будемо розширювати хлів і брати ще одну корову. І, звичайно, вся робота знову ляже на мене. Це стало останньою краплею.
Я почала нишком відкладати гроші. Небагато, але на квиток до міста вистачить. У мене є подруга в обласному центрі, вона обіцяла допомогти з житлом і роботою. Я вже уявляю, як ми з сином сідаємо в автобус, залишаючи позаду це село, кіз, корів і нескінченні докори Наталки Петрівни. Я мрію про маленьку квартиру, де буде тільки наш затишок, де я зможу працювати, а мій син — рости в нормальних умовах. Я хочу знову почувати себе людиною, а не машиною для роботи.
Звичайно, мені страшно. Я не знаю, як складеться моє життя в місті. Чи зможу я знайти роботу? Чи вистачить грошей? Але я знаю одне: я не можу залишитися тут. Кожного разу, коли я бачу, як мій син грає у дворі, я думаю про те, що він заслуговує більшого. І я теж. Я не хочу, щоб він бачив, як його мати гнеться під цим тягарем, як вона втрачає себе заради чужих очікувань.
Наталка Петрівна нещодавно сказала, що я “занадто міська” і ніколи не стану своєю в селі. Знаєте, вона права. Я не хочу бути своєю тут. Я хочу бути собою — Оленкою, яка мріяла про кар’єру, про подорожі, про щасливу родину. І я зроблю все, щоб повернути собі це життя. Навіть якщо для цього доведеться зібрати сумку й поїхати з дитиною туди, де нас ніхто не змусить доїти корів.