Ох, вчора був мій день народження, і я досі не можу зрозуміти – чи то був повний провал, чи найкрутіше свято в моєму житті.
Спершу я, як наївна душа, доручила організацію своїй найкращій подрузі Олені. Вона клялася, що все буде “на найвищому рівні”, що стіл “ломитиметься від смаколиків”, а гості будуть в захваті. Ну звісно, Олюся! Коли я повернулася з роботи, мене зустріла картина, гідна комедії про провалені вечірки.
У вітальні панував хаос. На столі лежали залишки нарізок ковбаси та сиру, трохи підсохлих, перемішаних з маслинами, які, здається, ніхто навіть не торкався. Огірки, помідори й млявий болгарський перець виглядали так, ніби їх порізали ще минулого тижня. Я навіть подумала, що Оля просто зібрала все, що знайшла в холодильнику, і назвала це “святковим столом”. Пляшки з вином, соком і чимось газованим стояли в безладді, а деякі вже були наполовину порожніми. Мабуть, хтось вирішив почати свято без мене.
Оля зустріла мене біля дверей, сяючи, як ялинка на Різдво. “Ну як? Правда ж круто?” – запитала вона, гордо показуючи на цей кулінарний апокаліпсис. Я лише кивнула, намагаючись приховати шок. Не хотілося ображати подругу, яка, очевидно, дуже старалася. Але в голові крутилася лише одна думка: “Хто взагалі їсть підсохлу ковбасу на день народження?”
Мій брат Тарас, як завжди, додав перцю у цей святочний абсурд. Він приніс торт, який, схоже, пережив цілу подорож. Коробка була пом’ята, крем розмазався по кришці, а напис “З Днем Народження!” перетворився на щось схоже на абстрактну картину. “Я сам вибирав!” – гордо заявив Тарас, ставлячи торт на стіл. Я глянула на це кондитерське “мистецтво” й вирішила, що запалю свічки так – може, у напівтемряві ніхто не помітить його стану. Але Тарас був такий щасливий, що я не стала його розчаровувати. Зрештою, це мій брат, і його ентузіазм завжди перекриває всі невдачі.
Моя колега Мар’яна теж відзначилася. Вона подарувала мені набір косметики, який, судячи з трохи потертої упаковки, точно застоявся у неї вдома. “Я подумала, тобі сподобається!” – сказала вона з такою щирою посмішкою, що я навіть не образилася. Ну, хоча б щось новеньке з’явиться у ванній. Хоча, чесно кажучи, я вже передчувала, що цей крем із запахом “квітучої вишні” виявиться занадто липким, а туш – засохлою. Але це дрібниці.
Гості теж додали колориту. Хтось приніс караоке, і вже за півгодини весь дім гуА коли сусід почав грати на бандурі, ми зрозуміли, що це свято стало справжньою українською легендою.