Тато й мама та їхня «підтримка»
«До твоїх вісімнадцятих я тобі даватиму гроші — небагато, на їжу, на одяг, вистачить. А потім — сама, Марічка. Не знаю, як складеться твоє життя, але я не хочу, щоб ти була такою, як ми з татом», — промовила мама, Оксана Дмитрівна, з таким виглядом, наче робить мені велику ласку. Я стояла немов приголомшена, не вірячи, що це чує від власної матері. Що це значить — після дня народження для них я чужа? І що значить «такою, як вони»? Я й так не хочу бути схожою на своїх батьків, які, схоже, забули, що таке бути родиною. Але ці слова вразили мене так глибоко, що я досі не можу прийти до тями.
Мені шістнадцять, і я завжди знала, що наші стосунки з батьками далекі від ідеальних. Мама з татом, Віктором, живуть своїм життям, а я — своїм. Вони не погані люди, але, як це казати, не найнадійніші. Тато то працює, то сидить вдома, затримуючись у гаражі з друзями. Мама завжди заклопотана своїми справами — то на ринку торгує, то з сусідками пліткує. Я змалку звикла справлятися сама: готую собі, прибираю, вчусь на відмінно, щоб вступити до університету. Але я ніколи не думала, що вони так відверто дадуть зрозуміти: після вісімнадцяти я їм не потрібна.
Все почалося минулого тижня, коли я попросила в мами грошей на нові кросівки. Мої вже зносилися, а в школі скоро змагання з бігу, я не хочу соромитися. Вона подивилася на мене, немов на жебрачку, і сказала: «Марічко, ти вже доросла, могла б і сама заробляти. Я тобі й так даю на їжу». Дає? Це ж кількасот гривень на тиждень, яких ледве вистачає на проїзд і булочку в їдальні! Я спробувала пояснити, що кросівки — не розкош, але вона перебила: «До вісімнадцяти я тобі допомагатиму, а далі — крутися, як знаєш. Ми з татом тобі не банк». Я ледь не задихнулася від образу. Не банк? А хто тоді? Батьки, які мають підтримувати, а не ставити лічильник на турботу?
Я пішла до своєї кімнати і проплакала півночі. Не через кросівки, а через те, як холодно це звучало. Я завжди намагалася не бути тягарем. Ніколи не просила зайвого, не скаржилася, не вимагала модного одягу, як мої однокласниці. Я мріяла вступити до університету, знайти роботу, стати самостійною. Але я думала, що в мене є родина, яка буде поруч, навіть якщо я спіткнуся. А тепер що? Мама прямо сказала: після вісімнадцяти я сама по собі. І це «не будь, як ми» — що вона мала на увазі? Що я стану такою ж безвідповідальною, як вони? Чи що я маю забути про сім’ю, як забули вони?
Я спробувала поговорити з татом, сподіваючись, що він мене підтримає. Але він тільки знизав плечима: «Марічко, мама правий. Ми тебе годуємо, одягаємо, а далі — твоє життя». Моє життя? А де їхнє життя в моєму? Де їхня підтримка, коли я ночами готуюся до іспитів? Де їхня гордість, коли я приношу грамоти? Вони навіть не питають, як мої справи, а тепер ще й цей ультиматум. Я почуваюся, наче мене заздалегідь викреслили з родини.
Я розповіла про це своїй подрузі. Вона вислухала і сказала: «Марічка, вони просто бояться, що ти будеш на них сидіти. Доведи, що ти краща». Краща? Я й так стараюся! Я вчуся, підробляю репетиторством, заощаджую на ноутбук. Але мені шістнадцять, я не можу за день стати дорослою і вирішити всі проблеми. І я не хочу нікому доводити, що я не тягар. Я хочу, щоб вони були поруч, щоб я могла прийти до них, якщо мені буде страшно чи важко. А замість цього вони ставлять термін придатності.
Тепер я думаю, що робити. Частина мене хоче піти з дому просто зараз — зняти кімнату, знайти роботу, показати їм, що я впораюся. Але я розумію, що це поки нереально. У мене школа, іспити, я не можу все кинути. Інша частина хоче поговорити з мамою, пояснити, як мені боляче. Але я боюся, що вона знову відповість щось на кшталт «не ускладнюй». І найстрашніше — я почала сумніватися в собі. Раптом я справді стану такою, як вони? РаптоРаптом я справді стану такою, як вони — але потім глибоко зітхнула й усміхнулася, усвідомивши, що вже зараз роблю все можливе, щоб цього не допустити.