**Невістка та її ультиматум**
Сьогодні вранці моя невістка Марічка подивилася мені у вічі й заявила: «Ганно Василівно, з цього дня ви, дорога мати мого чоловіка, не їсте жодної моєї страви. Робіть, що хочете. Виділяю вам поличку в холодильнику — готуйте собі самі. І бажано до того, як я прокинуся чи повернусь з роботи». Я стояла, наче приголомшена, не вірячи своїм вухам. Що це таке? Хіба я, свекруха, яка все життя годувала родину, тепер вигнана з кухні й позбавлена права на домашню їжу? Досі киплю від обурення, і мені треба виговоритися, бо інакше просто розірветься серце від такої нахабності.
Ми з чоловіком Петром живемо в одному домі з сином Іваном та його дружиною Марічкою вже два роки. Коли вони одружилися, ми запропонували їм оселитися з нами — дім великий, місця вистачає, та й я думала, що зможу допомагати молодій сім’ї. Спочатку Марічка здавалася гарною дівчиною: усміхалася, дякувала за обіди, навіть питала рецепти моїх дерунів. Я, як дурна, раділа, що син знайшов таку дружину. Готувала для всіх, прибирала, старалася, щоб їм було зручно. А тепер вона викидає це! Наче я чужа у власному домі, наче мої борщи та вареники — щось недостойне її величності.
Все почалося кілька місяців тому, коли Марічка почала бурчати, що я «занадто багато готую». Мовляв, вона на дієті, а мої страви «важкі». Я здивувалася — хіба хтось змушує її їсти мої пампушки? Хочеш дієту — вари собі овочі, я не проти. Але замість цього вона почала критикувати все підряд: то борщ кислий, то каша розмокла, то «навіщо стільки цибулі». Я мовчала, не бажаючи сварки. Іван, мій син, теж просив: «Мамо, не звертай уваги, у Марі на роботі стрес». Але я розуміла — справа не в стресі. Вона просто вирішила, що кухня тепер її територія, а я там зайва.
І от учора стався апогей. Я, як завжди, спекла млинців — рум’яних, з хрусткою скоринкою, як Іван любить з дитинства. Поставила на стіл, кличу всіх снідати. Марічка зійшла вниз, глянула на млинці, наче на ворогів народу, і каже: «Ганно Василівно, я ж просила не готувати так багато. Ми з Іваном тепер їмо гречані пластівці вранці». Я хотіла відповісти, що пластівці ніхто не скасовував, але вона випалила той самий ультиматум. Поличка в холодильнику! Готувати самій! І це в моєму домі, де я 40 років господарювала, де кожен куточок просякнутий моєю працею!
Я спробувала поговорити з Іваном. Сказала: «Сину, це що, тепер я маю готувати собі окремо, як у гуртожитку? Це твій дім, але я тут не прислуга». Але він, як завжди, встав у позицію миротворця: «Мамо, Марі просто хоче свого простору. Спробуй зрозуміти». Простір? А де мій простір? Я все життя віддавала себе родині, а тепер мене заганяють на одну поличку? Петро, мій чоловік, теж не підтримав. «Ганнусю, не розпалюй, — каже. — Марі молода, їй хочеться бути господинею». Господинею? А я тоді хто?
Чесно, я навіть не знаю, як реагувати. Частина мене хоче зібрати речі й поїхати до сестри у Львів, нехай розбираються самі. Але це мій дім, моя кухня, мій син! Чому я маю поступатися? Я завжди старалася бути гарною свекрухою: не лізла в їхні справи, не кЯ вирішила, що завтра приготую всім великий обід — борщ, вареники та компот, і якщо Марічка знову схопиться за голову, то нехай Іван нарешті зрозуміє, хто тут справжня господиня.