Сьогодні у мене дуже важкий день. Я не знаю, як так вийшло, але опинилася в ситуації, від якої шерсть дубом. Мій чоловік, Тарас, раптом заявив, що його мати, Ганна Іванівна, має переїхати до нас в нову квартиру у Львові. В ту саму квартиру, про яку ми мріяли зі школи, на яку роками складали, брали кредит і облаштовували кожен куточок! А я категорично не хочу, щоб вона тут жила. Тепер стою перед вибором: чи відстоювати своє, ризикуючи посваритися з Тарасом, чи змиритися і перетворити нашу мрію на спільне проживання. Більше мовчати не можу.
Ми з Тарасом зустрічалися ще зі школи. Тоді ми були просто закоханими дурниками, які мріяли про своє житло: затишну хатку, де були б лише ми і, можливо, колись наші діти. Уявляли, як вибиратимемо шпалери, поставимо диван, питимемо каву на балконі. Ці мрії тримали нас разом, коли ми вчилися, працювали, затягували паски, щоб назбирати на перший внесок. І от, через роки, нарешті купили квартиру у Львові — невелику, але свою. Досі пам’ятаю, як ми з Тарасом вперше зайшли туди: порожні кімнати, запах фарби і відчуття, що це початок чогось нового. Обставляли її з любов’ю: я обирала занавіски, Тарас складав меблі, навіть сперечалися, якого кольору має бути килим. Це було наше гніздо, наш маленький світ.
А тепер, місяць тому, Тарас раптом каже: “Марічко, треба забрати маму до нас”. Я спершу подумала, що це жарт. Ганна Іванівна живе в селі за добру годину їзди. У неї свій дім, город, сусідки, з якими вона п’є чай. Нащо їй до нас? Але Тарас був серйозний. “Вона ж старіє, — каже, — їй самій важко. А у нас тут простір, то нехай живе”. Я оніміла. Наша квартира — двокімнатна, де одна кімната наша, а друга поки пустує, але ми планували зробити там дитячу чи кабінет. А тепер туди має заселитися свекруха?
Я спробувала пояснити, що це не найкраща ідея. По-перше, Ганна Іванівна — жінка з характером. Все має бути по її, і вона не соромиться вказувати, як мені готувати, прибирати чи навіть одягатися. Коли вона в гостях, я вже за день почуваюся не господинею, а нав’язливою відвідувачкою у власному домі. Вона переставляє мої горщики, критикує мій борщ і вчить, як правильно прасувати Тарасові сорочки. А тепер уявіть, що це буде щодня! Я з біса зійду. По-друге, у нас з Тарасом нарешті з’явився свій простір, де ми можемо бути собою. Ми молоді, хочемо свободи, спонтанних вечорів, тиші. А з Ганною Іванівною це неможливо — вона навіть радіо слухає на всю гучність.
Але Тарас, схоже, мене не чує. “Марійко, це ж моя мати, — каже. — Ми не можемо її кинути”. Я не кажу, що про батьків не треба дбати. Але чому це має коштувати нашого комфорту? Я запропонувала інші варіанти: частіше їздити до неї, допомагати з господарством, знайти помічницю. Але Тарас вперто твердить: “Вона буде з нами, і крапка”. Я навіть запитала: “А ти мене спитав, чи я хочу цього?” Він тільки плечима здвигнув: “Я думав, ти зрозумієш”. Зрозумію? А хто мене зрозуміє?
Подзвонила подрузі, щоб виговоритися. Вона вислухала і сказала: “Мар’яно, якщо поступишся, потім шкодуватимеш. Це ваш дім, ти маєш право вирішувати”. І вона права. Я не проти Ганни Іванівни, але не хочу з нею під одним дахом. Я знаю, як це буде: вона лізтиме у все, від виховання дітей до того, як я складаю продукти у холодильнику. А Тарас замість підтримки скаже: “Та переживеш, це ж мама”. Я вже бачу, як наша мрія про щасливе життя перетворюється на вічні суперечки та напругу.
Вчора я наважилася на серйозну розмову. Сіла з Тарасом і сказала: “Таразе, я тебе люблю, але не готова, щоб твоя мати жила з нами. Це наш дім, ми його створювали для нас. Давай знайдемо інший спосіб допомогти їй”. Він насупився й запитав: “Тобі що, моя мати не подобається?” ЛеЯ втомлена цим протистоянням, але знаю, що якщо зараз не відстою свою позицію, то ця квартира ніколи не буде справді нашою.