Спільна кухня і лінива невістка
Ми з Андрієм живемо в його будинку — ну, точніше, не зовсім його. Окрім нас тут оселилися його молодший брат Олег і його дружина Марічка. У нас одна спільна кухня, продукти купуємо на всіх, готуємо по черзі, а рахунки ділимо навпіл. Звучить як ідеальна комуна, так? Але ж Марічка, наша дорога невістка, схоже, вирішила, що господарство — це не її турбота. Вона ні ложки не вимиє, ні картоплі не почистить, а я вже на межі того, щоб сунути їй віник і сказати: «Ласкаво просимо до реального світу!» Поки що стримуюсь, хоче терпіння тане швидше за масло на розжареній пательні.
Будинок дістався Андрію й Олегу від батьків, і коли ми одружились, вирішили жити всі разом — і вигідніше, і місця багато. Я не заперечувала: Олег хлопець спокійний, працює на СТО, вдома його майже не буває. А от Марічка… Ох, з нею все складніше. Коли вони з Олегом тільки одружились, я думала, вона просто соромиться, не хоче втручатись у спільні справи. Але минуло півроку, і я зрозуміла: сором тут ні до чого. Марічка — справжній чемпіон з ухиляння від будь-якої роботи. Вона може годинами сидіти у своїй кімнаті, гортати телефон або фарбувати нігті, поки я на кухні готую вечерю на четвірку.
Наша система проста: продукти купуємо складчиною, готуємо почергово. Я з Андрієм беремо на себе половину тижня, Олег іноді смажить м’ясо чи робить свої фірмові бутерброди, а Марічка… Ну, її черга — це коли вона замовить піцу чи поставить на стіл йогурт з написом «вечеря готова». І якби вона просто не любила готувати, але ж вона навіть посуд за собою не миє! Я якось порахувала: за тиждень я перемиваю купу тарілок, з яких половина — її кавові чашки з недопитим лате. А коли я прошу її прибрати, вона дивиться на мене, як на прибульця, й каже: «Ой, Соломіє, я забула, завтра зроблю». Завтра? Це «завтра» ніколи не настає!
Я пробувала поговорити з Андрієм. «Андрю, — кажу, — твоя невістка нас за прислугу тримає. Може, Олег із нею поговорить?» Андрій лише сміється: «Соломія, не нагнітай, Марічка просто не звикла до господарства. Вона ж міська, у неї мама все робила». Міська? А я, значить, з села втекла? Я теж у місті виросла, але це не заважає мені чистити картоплю й мити підлогу. Олег, коли я натякнула йому, лише плечима знизав: «Марічка така, яка є. Не хоче готувати — не змушуй». Не змушуй? А хто тоді годуватиме цю отару, якщо я теж почну «не хотіти»?
Минулого тижня стався випадок, який мене добив. Я готувала плов — справжній, з ягнятиною, як полюбляє Андрій. Поприділа дві години, накрила стіл, кличу всіх. Марічка спускається, бере тарілку, накладає собі гору й каже: «Соломіє, а чому рис сухий? Треба було більше олії додати». Я ледь виделку не випустила з рук. Сухий? То я, значить, дві години коло плити стояла, щоб почути, що мій плов «не такий»? А вона навіть дякують не сказала, з’їла й пішла, залишивши брудну тарілку. Я тоді не втрималась і брязкнула: «Марічко, якщо не подобається — готуй сама». Вона лише фукнула: «Та я ж не вмію, Соломіє, ти краще вправляєшся». Краще? То це тепер я офіційний шеф-кухар цього дому?
Я почала думати, що робити. Перший варіант — оголосити страйк. Перестати готувати, прибирати, закуповувати продукти. Подивимось, як Марічка заспіває, коли в холодильнику залишиться лише її йогурт. Але ж я знаю, що Андрій із Олегом почнуть бурчати, а мені не хочеться сваритись із чоловіком через неї. Другий варіант — поговорити з нею начистоту. Сказати: «Марічко, ми тут не в готелі, або допомагай, або їж у кафе». Але боюсь, що вона знову вдасть, що не зрозуміла, або почне скиглити Олегу, а той мене звинуватить. Третій варіант — просто змиритись. Але це не про мене. Я не збираюсь бути покоївкою у власному домі.
Інколи я мрію, щоб ми з Андрієм зняли квартиру й переїхали. Але цей будинок — його спадщина, він його любить, і я до цього місця прив’язалась: тут садок, веранда, затишок. Не хочу через Марічку відмовлятись від того, що нам дороге. Навіть пробувала хитрити: запропонувала поділити кухню на «зони відповідальності». Мовляв, кожен відповідає за свої продукти й посуд. Але Марічка лише кивнула й продовжила пити каву з моєї чашки. Схоже, вона просто непробивна.
Моя подруга, коли я їй пожалілась, порадила: «Соломіє, дай їй конкретне завдання. Скажи, що вона готує вечерю у середу, і точка». Я спробувала. Призначила Марічці день, а вона у відповідь: «Ой, Соломіє, я в середу зайнята, давай ти?» Зайнята? Дивитись сторис? Я вже на межі того, щоб повісити на кухні графік і дописати: «Марічка, твій день — або піца, або голод». Може, хоч це її розрухає.
Поки що я простоІ от одного разу після чергової її відмовки готувати, я просто взяла її йогурт ізв холодильника та поставила йому на стіл із запискою: “Вечеря готова.”