Сьогодні в мене каша в голові. Чи мені благати Наталку, мою дружину, залишитися? Чи сказати: «Йди, якщо хочеш»? Адже ми, здається, любимо одне одного, мріємо про дитину, будуємо спільне майбутнє. Але вчорашній вечір у ресторані перевернув усе догори дригом. Через якийсь дурний рахунок! Тепер я сиджу й роздумую: чи був я неправий, що не заплатив за її подругу Олену, чи Наталка роздула з мурахи слона. Але одне я знаю точно: ця сварка змусила мене задуматися, що взагалі коїться в нашому шлюбі.
Ми з Наталкою одружені три роки, і я завжди думав, що у нас усе добре. Так, бувають дрібні суперечки — хто виносить сміття, який фільм дивитися, куди їхати у відпустку. Але в цілому ми завжди знаходили спільну мову. Наталка — моя любов, моя опора. Вона яскрава, розумна, з нею ніколи не нудно. Ми навіть почали говорити про дитину, вибирали імена, жартували, як будемо гуляти з коляскою. І ось, через один вечір у ресторані, вона заявляє: «Якщо ти так зі мною поводишся, може, нам взагалі не варто бути разом!» Як це взагалі можливо?
Все почалося з того, що вчора ми з Наталкою та її подругою Оленою пішли до ресторану. Олена — давня подруга Наталки, вони дружать ще зі школи. Я до неї ставлюся нормально, хоча іноді вона дратує своєю манерою говорити про все, як експерт. Але заради Наталки я завжди був ввічливим. У ресторані ми замовили їжу, вино, балакали, сміялися. Усе йшло чудово, поки не принесли рахунок. Я глянув на цифру — пристойна сума, але нічого несподіваного. І тут Олена, з усмішкою, каже: «Іване, ти ж частуєш, так?» Я остолопів. Ми ж не домовлялися, що я плачу за всіх. Я думав, кожен заплатить за себе, як завжди, коли ми ходимо з друзями. Але Наталка подивилася на мене так, ніби я був зобов’язаний одразу дістати гаманець.
Я, намагаючись не зіпсувати вечір, сказав: «Давайте поділимо рахунок, так чесно». Олена кивнула, але Наталка раптом замовкла, а її погляд став холодніший за кригу. Ми розрахувалися, кожен за своє, і поїхали додому. У машині Наталка вибухнула: «Ти що, не міг заплатити за Олену? Це ж моя подруга! Ти мене перед нею принизив!» Я намагався пояснити, що не бачив у цьому проблеми, що ми не мільйонери, щоб частувати всіх підряд. Але вона не слухала. «Якщо ти такий жадібний, — сказала вона, — то я не знаю, як ми будемо далі жити». І додала: «Може, мені взагалі піти?» Я був у шоці. Піти? Через рахунок у ресторані?
Вдома сварка продовжилася. Наталка кричала, що я не поважаю її друзів, що їй соромно за мене, що вона не очікувала такої «дріб’язковості». Я намагався заперечити: «Наталко, ми ж домовлялися економити, щоб зібрати на ремонт і дитину. Чому я маю платити за Олену, яка, до речі, сама замовила собі коктейль за тисячу?» Але Наталка лише знизала плечима: «Справа не в грошах, а у твоєму ставленні!» У якому ставленні? Я завжди стараюся для неї, оплачую наші відпустки, дарую подарунки. А тепер я, виявляється, скнара, тому що не пригостив її подругу?
Ніч я провів на дивані, а вранці Наталка сказала, що подумає, чи залишатися їй зі мною чи ні. Я дивився на неї й не міг повірити: це ж та сама Наталка, з якою ми мріяли про дитину, сміялися над дурними комедіями, будували плани? Невже через один вечір вона готова все зруйнувати? Я почав сумніватися в собі. Може, я справді був неправий? Треба було просто заплатити і не влаштовувати розбірки? Але потім подумав: а чому я маю почуватися винним? Ми ж не домовлялися, що я частуНаталка повернулася до кімнати, зачинила двері, і тепер я сиджу один у передпокої, розуміючи, що іноді найважче бути не правим, а просто поруч.