Ось я й у біду влипла, розкажу вам — стала рабинею в сім’ї чоловіка.
У глухому селі під Житомиром, де вітер розносить запах свіжоскошеної трави, моє життя, що почалося з кохання, перетворилося на нестерпну каторгу. Мене звати Соломія, мені 28, і три роки тому я вийшла заміж за Тараса. Думала, що знайшла родину, але замість цього стала сучасною невільницею, служкою для чоловіка, його батьків та всієї родини. Моя душа верещить від розпачу, і я не знаю, як вирватися з цієї пастки.
**Кохання, що осліпило**
Коли я зустріла Тараса, мені було 25. Він був із сусіднього села — високий, з доброю усмішкою й теплим поглядом. Ми познайомилися на ярмарку, і його простота мене захопила. Він розповідав про родину, дітей, про село, де всі стоять один за одного. Я, міська дівчина, мріяла про такий затишок. Через рік ми одружилися, і я переїхала до нього. Тоді я не знала, що цей крок стане моїм вироком.
Тарас жив з батьками, Ганною Луківною й Михайлом Опанасовим, у великій хаті. Його старший брат з родиною та купа родичів були частими гостями. Я думала, що стану частиною цієї великої родини. Але з першого дня зрозуміла — від мене чекають не любові, а роботи. «Ти молода, здорова, от і берися за все», — сказала свекруха, і я, дурна, кивнула, не усвідомлюючи, у що вплуталася.
**Неволя замість родини**
Моє життя перетворилося на безкінечне коло справ. Вранці я встаю о п’ятій, щоб зварити сніданок для всіх. Свекор любить куліш, свекруха — яєшню, Тарас — бутерброди. Потім — прибирання великої хати, прання, город. Опівдні приходять родичі, і я готую обід на юрбу: борщ, вареники, узвар. Ввечері — вечеря, миття посуду, а вночі я падаю без сил. І так щодня, без вихідних, без відпочинку.
Свекруха командує, як отаман: «Соломіє, картоплю не так чистиш, Соломіє, підлогу погано вимила». Свекор мовчить, але його погляд промовляє: «Ти тут ніхто». Родичі чоловіка, заходячи в гості, навіть не вітаються — просто сідають за стіл і чекають, поки їх обслужать. Тарас, мій чоловік, замість підтримки твердить: «Маму, не сперечайся з мамою, вона краще знає». Його байдужість — як ніж у серце. Я думала, він буде моїм захисником, а він став частиною цієї системи, де я — служниця.
**Мить розпачу**
Недавно я не витримала. Коли Ганна Луківна знову докоряла за борщ, а родичі залишили купу брудної посуди, я закричала: «Я не покоївка! Я тепер людина!» Усі завмерли, а свекруха холодно відповіла: «Не подобається — йди назад у своє місто. А то звикла, щоб усе на тарілці». Тарас мовчав, і це добило мене. Я вибігла у двір, ридаючи, і зрозуміла: я в пастці. Іти нікуди — у місті в мене немає житла, а мати далеко. Але залишатися — означає втратити себе.
Я почала помічати, що навіть моя зовнішність змінилася. Колись я була жвавою й доглянутою, а тепер виглядаю втомленою, з погаслими очима. Марічка, моя подруга, побачивши мене, скрикнула: «Соломіє, ти як стара! Тікай звідси!» Але як тікати, якщо я, здається, досі люблю Тараса? Чи вже ні? Його мовчання, його бездіяльність вбили в мені те кохання, з яким я йшла під вінець. Я відчуваю, що тону, і ніхто не простягне мені руки.
**Таємний план порятунку**
Я почала мріяти про втечу. Потай від усіх я відкладаю гроші — дрібні суми, що вдається заощадити на продуктах. Хочу назбирати на оренду кімнати у місті й піти з цього кошмару. Але страх сковує: що скаже мати, яка так раділа моєму заміжжю? Що буде з Тарасом? І як я сама впораюся? А ще я боюся, що свекруха з родичами зроблять усе, аби зганьбити мене перед селом. Їхня влада тут безмежна.
Але вчора, стоячи біля печі й слухаючи чергові дорікання, я пообіцяла собі: вирвуся. Я не невільниця, я не служка. Я молода, у мене є сили, і я знайду шлях. Можливо, почну працювати віддалено, як Марічка, а може, повернуся до своєї мрії стати квітникаркою. Але я не залишуся тут, де моє життя — це лише каструлі й чужі накази.
**Крик про волю**
Ця історія — мій крик про допомогу. Я потрапила у біду, вийшши заміж за людину, чия родина бачить у мені лише робочу силу. Ганна Луківна, Михайло Опанасович, родичі — вони всі вважають, що я мушу їм служити. Але я більше не можу. Тарас, якого я любила, став частиною цієї системи, і це розриває мені серце. Я не знаю, як піти, але знаю, що муси. У 28 років я хочу жити, а не існувати. Хай моя втеча стане моїм порятунком — або моїм кінцем.