20 жовтня 2023 року
Сьогодні пишу для того, щоб вилити душу. Я потрапила у халепу, друже мій. Стала рабинею у власній сім’ї.
У глухому селі на Волині, де вітер шепоче з козацькими дубами, моє життя, що почалося з кохання, перетворилося на каторгу. Мене звати Олеся, мені 28, і три роки тому я вийшла заміж за Тараса. Гадала — знайшла рідну людину, але натомість стала сучасною невільницею. Служу чоловікові, його батькам, всій отакій родині. Душа плаче, а виходу не бачу.
**Кохання, що засліпило**
Коли зустріла Тараса, мені було 25. Він був із сусіднього села — статний, зі сміливими очима та щирими словами. Познайомились на традиційному ярмарку у Луцьку. Він розповідав про родинні цінності, про дітей, про те, як добре жити серед своїх. Я, дівчина з міста, мріяла про таку ідилію. За рік ми побралися, і я переїхала до нього. Навіть не здогадувалася, що це стане моєю пасткою.
Тарас жив із батьками, Надією Григорівною та Василем Панасовичем, у великому хуторі. Його старший брат із сім’єю та інші родичі постійно тут крутилися. Я сподівалася, що стану частиною цієї громади, але з першого дня зрозуміла — від мене хотіли не родинної теплоти, а роботи. «Ти ж молода, здорова, то й працюй, як треба», — сказала свекруха, а я, наївна, лише кивнула.
**Неволя замість родини**
Моє життя перетворилося на безкінечну роботу. Підйом о п’ятій — готувати сніданок для всіх: свекор любить гречану кашу, свекруха — яєшню, Тарас — паляниці з салом. Потім прибирання, прання, город. Увечері — обід на десятьох: борщ, вареники, узвар. Нічого свого — тільки кухня, піч та чужа воля.
Свекруха командує, ніби сотник: «Олесю, борщ недосолила», «Олесю, підлогу погано вимила». Свекор мовчить, але його погляд говорить: «Тут ти ніхто». Родичі, приходячи, навіть не вітаються — сідають за стіл і чекають, поки їх обслужать. А Тарас? Замість того, щоб підтримати, каже: «Не перечь мамі, вона старша». Його байдужість — як ніж у серце. Я думала, він буде моєю опорою, а він став частиною цієї машини, де я — лише служниця.
**Криза**
Тиждень тому я не витримала. Коли Надія Григорівна знову нарікала на мій пиріг, а родичі залишили купу брудного посуду, я вибухнула: «Я вам не кріпачка!» Всі завмерли, а свекруха спокійно відповіла: «Не подобається — іди назад у свою квартиру. Чи вже забула, як там легко жилося?» Тарас навіть не підняв очей. Я вибігла у двір, ревучУ цю мить я зрозуміла, що моє місце не тут — і одного дня я просто візьму та піду.