Новий етап з Миколою
У мене свій дім — просторий, з садом, де цвітуть груші, та ґанком, де так затишно пити чай літніми вечерами. Мої діти давно виросли, у них свої родини, свої турботи. Я, Оксана, лишилася сама, але не самотня — вже кілька років поруч зі мною Микола, чоловік, з яким я хочу ділити не лише вечори, а й усе життя. Днями ми вирішили: годі тягнути, час з’їжджатися й починати жити разом. Тим більше що його син Тарас якраз привів до їхньої квартири наречену, Марічку, і нам усім час відкривати нову сторінку. Я хвилююся, але в душі таке тепло, ніби мені знову тридцять, і життя тільки починається.
Ми з Миколою познайомилися п’ять років тому на танцях для тих, кому «за п’ятдесят». Я тоді прийшла з подругою, радше з цікавості, а він стояв біля стіни, в охайній сорочці, й посміхався, як хлопчина. Заговорили, потанцювали, а потім він запросив мене на каву. Відтоді ми не розлучалися. Микола — удівець, виховав сина сам, працював водієм, а тепер на пенсії, але все ще возиться у гаражі чи щось лагодить по домівці. Він добрий, з почуттям гумору, і з ним я відчуваю себе живою. Але ми ніколи не жили разом — я в своєму домі, він у своїй квартирі, і нам обом так було зручно. Допоки не змінилося.
Все змінилося, коли Тарас, син Миколи, оголосив, що одружується. Йому двадцять сім, він працює програмістом, і його дівчина, Марічка, гарненька, трохи сором’язлива, переїхала до нього в квартиру. Микола розповів мені про це за вечерею, сміючись: «Оксанко, уяви, ці горлики тепер господарюють у моїй двокімнатній! Марічка вже нові штори повісила!» Я посміхнулася, але в голові блиснула думка: а де ж тепер житиме Микола? Він, наче прочитавши мої думки, додав: «От я думаю, може, нам із тобою вже час під один дах? Мій дім тепер для молодих, а я хочу бути з тобою». Я ледве не впустила виделку — не від здивування, а від того, як це було правильно.
Довго обговорювали, де жити. Мій дім більший, затишніший, і я його люблю — тут кожен куточок пройнятий спогадами. Микола погодився: «Оксанко, твій дім — як казка, я там немов у відпустці». Але я бачила, що він хвилюється — адже переїзд для нього великий крок. Його квартира була його фортецею, місцем, де він розводив Тараса, де все знайоме. Я тепер нервувала: а раптом нам буде тісно удвох? Мої діти, син і донька, давно живуть окремо, і я звикла до свого ритму. Але думка про те, щоб прокидатися поруч із Миколою, пити з ним ранкову каву, разом копатися в городі, переважувала усі страхи.
Наступного дня я подзвонила доньці, розповіла про наше рішення. Вона засміялася: «Мамо, нарешті! Микола тобі як рідний, живіть уже разом, годі бігати на побачення!» Син також підтримав: «Мамо, тільки не змушуй його косити весь твій газон, він таки не хлопчина!» Я засміялася, але в душі було тепло — діти ради за мене. А ось Тарас, коли Микола повідомив йому, трохи збентежився: «Татку, а як же квартира?» Микола відповів: «Сину, це тепер ваш дім із Марічкою. А я починаю нове життя». Тарас обійняв батька, і я бачила, як Микола пишається сином.
Ми почали готуватися до переїзду. Микола привіз свої речі — не так уже й багато, пара валіз, інструменти та старий радіоприймач, який він слухає ввечері. Я звільнила для нього половину шафи, поставила у спальні його улюблений фотель. Але головне — ми разом сміялися, планували, сперечалися, куди повісити його рибальські трофеї. «Оксанко, — говорив він, — цього щуку я на стіну у вітальні повішу!» Я обурювалася: «Тільки через мій труп, Миколо, вона жахлива!» Але врешті ми знайшли місце у його новому «кабінеті» — маленькій кімнатці, де він лагодитиме свої вудки.
Інколи я ловлю себе на думці: а раптом ми не зживемося? Микола любить порядок, а я можу залишити чашку на столі. Я обожнюю квіти, а він бурчить, що вони «заважають дихати». Але потім він приносить мені ромашки з ринку, і я розумію: ми впораємося. Ми не молоді, у нас свої звички, але є головне — бажання бути разом. Я згадую, як він одного разу сказав: «Оксанко, я все життя працював, а тепер хочу жити для нас». І я теж цього хочу.
Сусіди вже помітили, що в мене з’явився «господар». Тітка Ганна, що живе за забором, підморгнула: «Оксанко, молодець, не даєш собі нудьгувати!» Я лише посміхнулася — нехай говорять, мені неважливо. Важливо, що ми з Миколою починаємо новий етап. Тарас і Марічка приходили до нас на вихідні, принесли торт, і ми пили чай на ґанку, сміялися, немов завжди були однією родиною. Марічка прошепотіла мені: «ОксаніМарічка прошепотіла мені: «Оксанічко, ви й тато такі щасливі разом — наче знову закохані».