У маленькому містечку під Черніговом, де старі подвір’я тонуть у квітах, моє життя у 62 роки перетворилося на безкінечний коловорот приготування їжі та прибирання. Мене звуть Ганна Іванівна, я вдова, живу сама у своїй невеличкій квартирці. Моя донька Марійка з трьома дітьми приходить до мене щодня на обід, і якщо спочатку я раділа їх візитам, то зараз почуваюся їхньою безплатною їдальнею. Я втомилася, а їхні апетити та безлад доводять мене до розпачу. Як поставити межі, аби не образити доньку й онуків?
Донька, яка була моєю радістю
Марійка — моя молодша донька, їй 30 років. Вона одружена з Богданом, у них троє дітей: Соломія — 9 років, Денис — 6 років і Оринка — 3 роки. Вони живуть у сусідньому будинку, у орендованій квартирі, і їхнє життя непросте. Богдан працює водієм, Марійка — у декреті, і грошей їм часто не вистачає. Коли Марійка почала приводити дітей до мене на обід, я була щаслива: варити юшку — не проблема, а бачити онуків — радість. «Мамо, у тебе так смачно, діти люблять твій борщ», — казала вона, і я розтавала.
Мій день починався з кухні: готувала суп, пекла пампушки, купувала продукти на пенсію. Я думала, це тимчасово, поки вони не стануть на ноги. Але обіди стали щоденними, і тепер я помічаю, що Марійка з дітьми не просто їсть — вони вимагають, залишають безлад і навіть забирають їжу із собою. Моя квартира перетворилася на їхню їдальню, а я — на кухарку, якай ніхто не дякує.
Діти, які руйнують мій спокій
Щодня опівдні Марійка з дітьми заходить до мене. Соломія просить ковбасу, Денис — печиво, Оринка тягнеться за цукерками. Я не жадібна, але мої запаси тануть швидше, ніж я встигаю їх поповнювати. Діти бігають по квартирі, кричать, розкидають іграшки, псують скатертину. Марійка не прибирає за ними, не миє посуд, навіть не пропонує допомогти. «Мамо, ти ж сама любиш готувати», — каже вона, а я мовчу, хоча всередині у мене клекче.
Останнім часом я помітила, що Марійка почала забирати їжу додому. «Мамо, можна вареників взяти, Богдан любить», — каже вона, і я ківую, але серце стискається. Моя пенсія йде на продукти для них, а я сама сиджу на хлібі з чаєм. Учора Соломія пролила узвар на мій килим, Денис зламав дверцята шафи, а Марійка лише розсміялася: «Ой, діти є діти». Я не витримала і сказала: «Марійко, це мій дім, а не дитячий садок». Вона образилася: «Ти що, шкодуєш для онуків?»
Біль і почуття провини
Я люблю Марійку та онуків, але їхні щоденні візити мене виснажують. Я у 62 роки хочу відпочивати, читати, ходити до церкви, а не стояти біля плити. Моя подруга Галя каже: «Ганно, вони тобою користуються, скажи, щоб приходили рідше». Але як сказати, якщо Марійка відразу ображається? Я боюся, що вона перестане приводити дітей, і я втрачу їх. Богдан, її чоловік, навіть не вітається зі мною, ніби я зобов’язана їх годувати.
Я намагалася натякати Марійці, що мені важко. «Може, готуйте вдома іноді?» — сказала я. Вона відповіла: «Мамо, у нас немає грошей, а діти голодні». Її слова — як докір, але я бачу, що вона купує собі новий одяг, а я економлю на всьому. Невже я муЯ зібралася з духом і сказала Марійці, що відтепер обіди будуть тільки по неділях, бо мені потрібно побачити, що вона по-справжньому цінує мою турботу.