Третій рік уже минає, а я живу, немов у пекельному колі, звідки нема виходу. Все почалося того дня, коли мій син Дмитро, чоловік за тридцять, привів у наш двокімнатний будиночок у Києві свою нову дружину. Жінку на ім’я Оксана. З собою вона мала двоє дітей із попереднього шлюбу. Спочатку він запевнив, що це ненадовго. Ненадовго. Як часто ми, жінки, віримо у це слово…
Минуло три роки. Тепер у нашій хаті не просто родина, а ціле натовплення: я, син, його дружина, її діти, а тепер ще й нова дитина на підході. Схоже, Господь на старості літ не подарував мені ані спокою, ані затишку, ані хвилини перепочинку. Мабуть, за щось покарає.
Оксана не хвора, не інвалід, їй трохи більше тридцяти. Але працювати не хоче. Каже, що «доглядає за дітьми». Хоча діти вранці йдуть до садочка, а Оксана — ні. Вона не на роботу. Вона гуляє. Або до подруги. Або на манікюр. Куди саме — мені невідомо.
Дмитро спершу запевняв: оформить документи, влаштується, візьмуть іпотеку чи орендують помешкання. Я повірила. Я ж мати — завжди сподіваюсь. Але минув рік, другий, настає третій. Нічого не змінилось. Тільки живіт у Оксани зріс.
Не скажу, що вона груба відверто. Не хапає, говорить ввічливо. Але по хаті нічого не робить. Ані підлогу протерти, ані посуд, ані обід зварити. Навіть за власними дітьми не доглядає — включить мультики, дасть щось у руки і сидить у телефоні. А ввечері — знову мовчання від неї та крики від дітей.
Уся робота впала на мене. Підіймаюся о четвертій ранку. Працюю прибиральницею у двох офісах, мию підлоги, повертаюся додому до восьмої, а там уже треба прибирати, прати, варити. Поки всі на роботі, сама відмиваю кухню, щоб не облипла від жЯ більше не маю сили, але знаю, що якщо не я — то ніхто, тож зітхаю і знову беруся за роботу.