**Щоденниковий запис**
Наш син здав нашу квартиру і навіть не вважав за потрібне попередити нас. Ми віддали йому все, а залишилися з нічим.
З моїм чоловіком Тарасом ми одружилися, коли нам обоє було по двадцять три. Я вже тоді була вагітна, але, на щастя, ми встигли закінчити педагогічний університет. Наші сім’ї були звичайними, без «золотого дна» — ні грошей, ні впливових родичів. З перших днів нам довелося крутитися, щоб вижити.
Я майже не брала декрет. Через стрес і постійне недокармлювання молоко зникло, тому сина рано перевели на суміш. В одинадцять місяців ми віддали його в ясла. Там його навчили їсти ложкою, ходити на горщик і засинати без колиски. А ми з Тарасом кинулися в роботу: спочатку знімали житло, потім оселилися в гуртожитку, згодом накопичили на однушку, а ще пізніше купили двокімнатну у гарному районі.
Кілька років тому ми придбали дачу під Києвом. Тарас сам збудував там дерев’яний будиночок: дві кімнати, банька, грубка. Завезли меблі, розбили город. Здавалося, тепер можна жити для себе. Нам усього по сорок шість, попереду ще ціле життя.
Але наш син, Андрій, у двадцять три вирішив одружитися. Його наречена, Оксана, була із заможної сім’ї — разом закінчили юридичний. Її батьки — люди з грошима: триповерховий котедж, дорогі авто, власний бізнес. Їхня донька, звісно, хотіла весілля у ресторані, лімузин, медовий місяць… і окрему квартиру.
Ми з чоловіком завжди відчували провину перед сином. Все дитинство він провів у садочках, школах, гуртках — бо ми днями пропадали на роботі. Намагалися компенсувати це подарунками: іграшки, одяг, поїздки, репетитори. На вісімнадцятиріччя подарували йому стару, але справну машину. Коли вступив, оплачували навчання. І, звичайно, не могли відмовити й тепер. Віддали всі заощадження на весілля та… поступилися йому нашою квартирою, перебравшись на дачу.
У батьків Оксани був інший підхід — вони вклалися в доньку: купили норкову шубу, золото, меблі. Син спочатку був вдячний, але потім змінився. Дзвонив усе рідше. Спочатку приїжджав раз на два тижні, потім — раз на місяць. А потім і зовсім зник.
Одного разу на ринку ми зустріли нашу колишню сусідку, і вона ненароком обмовилася:
— Ви що, не знали, що вашу квартиру здають? Андрій із Оксаною живуть у її батьків, кажуть, там комфортніше.
У Тараса обличчя побіліло. Леледів на ногах. Зателефонували синові. У відповідь почули холодне:
— Ви самі мені віддали квартиру. Моя дружина не хоче жити у вашій «радянщині», а знімати самім — дорого. Нехай орендарі платять.
Коли ми намагалися поговорити про довіру і порядність, він закричав:
— Я все життя був жебраком! У інших діти як діти, а в мене — ви! Вчителі, які тільки й знають, що про мораль читати лекції! Я втомився соромитися перед тестем, що мої батьки — звичайні бюджетники!
Після цієї розмови ми вирішили діяти. Не стали судитися — просто приїхали до квартири, поговорили з орендарями. Виявилися розумними людьми — через місяць виїхали.
Ми повернулися додому. З сином не спілкуємось. Тарас важко переживає, я теж. Так, ми віддали йому все — без умов, з любов’ю. А залишилися з порожніми руками і розбитими серцями.
Може, пройде час, і він усвідомить. А може — ні. Та тепер я знаю точно: ніколи не жертвуй усім заради тих, хто цього не вартий.