Останнім часом у нашому домі майже щодня лютують сварки – не між мною та чоловіком, а через зятя. Ця людина, яку моя донька обрала за чоловіка, виявилася ледачою та безвідповідальною до неподобства. Він не працює вже більше року – десь інколи підробляє, а решту часу сидить вдома. Донька сама тягне на собі всю родину та виховує двох малят, при цьому перебуваючи у декреті. А він? Він просто існує.
Я запропонувала допомогу. Але з умовою. Так, суворою та чіткою: більше не дам і копійки, поки вона не розійдеться з цим нахлібником. Бо допомагати їй – означає годувати й його. А я не збираюся фінансувати чиюсь лінь.
З самого початку мені не подобався Олег. Сподівалася, що в них все минуло, що вона опам’ятається. Та на жаль – одружилися. Молодість, кохання, ілюзії – затьмарили їй розум. І ось зараз ми розгрібаємо наслідки.
Мы з чоловіком віддали їм бабусину квартиру. Раніше там жили квартиранти, і це був наш єдиний додатковий дохід до пенсії. Але в молодих не було грошей на оренду, і ми пішли їм назустріч. Я лише просила – зробіть косметичний ремонт, просто оновіть, щоб дітям було затишно.
Олег і тут показав свою натуру:
– Я цим займатися не буду. Я не майстер, я – гуманітарій. Хай це роблять ті, хто за це отримує. Треба наймати фіахівців.
А на які гроші, прошу? Він не заробив навіть на викрутку. Усе, що він вміє – це філософствувати та нарікати, як йому не щастить. Працювати по вечорах він не може, у вихідні «має відпочивати». Звик, мабуть, що йому все мають.
Коли я відверто сказала, що він безробітний, він образився. «Ви до мене несправедливі». А донька? Замість того, щоб хоч якось підтримати, почала докоряти мені:
– Через вас ми знову посварилися. Навіщо ви лізете?
Я вирішила відійти. Але одразу попередила: якщо вляпалася – неси сама. Не приходь з простягнутою рукою. Але коли дізналася, що вона вагітна другою дитиною, точніше – двійнею, – усе всередині обірвалося. Думала, Олег візьметься за розум, та ні – нуль реакції. Усе довелося робити нам. Ми і ремонт доправляли, і дитячі ліжечка шукали, і навіть до лікарів ходили. А він – як сидів на дивані з ноутбуком, так і сидить.
Соломія хоч і старалася з усіх сил, але було видно – сама почала розуміти, кого обрала. Разом ми хоч і з труднощами, але підготували квартиру. Усе своїми руками. Він, звісно, потім теж щось купив на розпродажі, але це не виправдання. Коли в тебе на руках родина, ти мусив би бути чоловіком. А він – просто мешканець у домі, де все роблять інші.
Потім ми дізналися, як вони взагалі зводять кінці з кінцями – взяли кредитку. Ані слова не сказали. Ховали. А потім – дзвінок:
– Мам, ми не справляємося. Допоможи…
Я була в лютості.
– Соломіє! Ти народила дітей від чоловіка, який навіть лампочку не вкрутить! Як ти збиралася тягнути це все сама?
– У нас просто тимчасові труднощі…
– Які?! У тебе є житло, у тебе є батьки, які все тягнуть на собі. А він навіть не може знайти роботу – то зарплата не та, то їхати далеко, то графік не влаштовує!
– Мамо, ти не розумієш… Він шукає! Просто не хоче працювати за копійки!
– Зате на копійки живемо ми! Ти, твої діти, він – за наші!
Мені набридло. Я більше не хочу бути дійною коровою. Сказала:
– Поки не розійдешся – забудь дорогу до нашого дому. Більше ні гривні. Хочеш жити з ним – живіть. Але сама.
Вона розплакалася:
– Ви хочете, щоб мої діти виросли без батька?
А я сказала те, що давно тримала в собі:
– Краще без батька, ніж із таким. Без прикладу чоловіка, який живе за рахунок інших.
Я мати. Але я більше не хочу бути жертвою. Я хочу бачити, як моя донька ростить дітей із чоловіком, а не з тягарем. Хочу, щоб вона поважала себе. А не бігала по допомогу, поки він п’є чай із печивом. Я дала все, що могла. А тепер – досить.