Він забрав у мене дві котлети й сказав, що я маю схуднути. За шість років шлюбу я народила трьох дітей, а тепер боюся залишитися сама.
Мені тридцять шість. За ці шість років я стала матір’ю трьох чудових дітей: Артему — п’ять, Марічці — три, а найменшому, Юрчику, всього півроку. Я завжди мріяла про велику родину, але не думала, що це буде так важко — фізично, морально, взагалі. Життя нагадує нескінченний біг, де я завжди ледь тримаюся.
З Олександром ми зустрілись, коли мені було вже майже тридцять. Подруги давно були заміжні, виховували дітей, а я то на роботі, то вдома — і скрізь сама. Аж раптом з’явився він — високий, підтягнутий, з харизмою. Тоді він уже займав гарну посаду — очолював відділ у юридичній фірмі. Ніколи не вірила, що такий чоловік зверне увагу на таку, як я.
Про його серйозність я зрозуміла, коли він сам познайомив мене зі своєю мамою. Людмила Іванівна — жінка лагідна, освічена, відразу розташувала. Вона була в захваті від мене і майже сама підштовхнула сина до весілля. Ми одружились швидко, майже стрімко. А потім пішла низка декретів.
Спочатку народився Артем, і я пішла з роботи. Потім — Марічка, далі Юрко. Так я й не повернулась до професії. Усі діти на мені: старші не ходять до садка, Артем — на гуртках, Марічку я вчу сама, а весь час — з малюком на руках. Я люблю своїх дітей, вони чудові, але в мене вже не залишилось ні сил, ні… себе.
Колись я важила сорок дев’ять кілограмів. Ходила в зал, бігала вранці, доглядала за собою. Зараз — вісімдесят. Мій день — це каша, підгузки, уроки, борщ, прибирання, вечірні істерики, і так по колу. На спорт немає ні часу, ні сил. А якщо й намагаюсь — діти тут як тут: тягнуть, лізуть на руки, ціпляються.
Саня спочатку жартував. Називав мене «пухнастиком», «моя солодка булочка». Але потім жарти зникли. А згодом — і терпіння.
У п’ятницю ми вечеряли. Я поклала собі три котлети. Він глянув, мовчки забрав дві й відніс назад на пательню.
— Ти маєш худнути. Якщо я захоплюсь іншою — це буде лише твоя провина, — спокійно кинув він, не дивлячись у вічі.
Я завмерла. Ніби хтось ударив у груди. Я розумію, що змінилась. Що втомилась. Що стала не тією, в кого він закохався. Але хіба я винна, що віддала себе родині? Що не сплю ночами, бо в одного зубки ріжуться, другий не їсть броколі, а третій знову загубив зошит? Хіба я не заслуговую хоч трохи розуміння?
Я б із радістю пішла на масаж, зробила манікюр, пофарбувала волосся. Але грошей нема. Усе йде на дітей, заняття, їжу, кредити, допомогу свекрусі. Саня добре заробляє, але витрат у нас багато. І, звичайно, він має гарно виглядати — адже начальник. А я можу і в старому халаті. Тільки вже себе в дзеркалі не впізнаю. Сукні не сідають. Джинси не сходяться. Все здається кумедним і чужим.
Іноді мені здається, що я вже не жінка. А просто тінь. Годує, миє, прибирає, але не відчуває, не сміє мріяти. Лише моя свекруха — єдина, хто ще тримає нас разом. Вона дзвонить, приїжджає, допомагає з дітьми. І я сподіваюсь, що вона не дасть йому піти. Не дасть зруйнувати все, заради чого я жила останні шість років.
Іноді мені страшно: а якщо одного дня він збере речі й піде? Залишить мене з трьома дітьми й тінню себе самої? Я не прошу багато. Просто хотіла б, щоб він згадав, за що мене полюбив. І побачив: я все ще та сама жінка. Просто дуже, дуже втомлена.