Чи можуть діти відвернутися від батька після розлучення? Мої діти не хочуть мене знати, бо колись я пішов.
З Оленою ми прожили разом дванадцять років. Я вважав наш шлюб міцним, аж поки не помітив, як ми віддаляємося один від одного. Після народження дочок — Софійки та Марічки — моя дружина повністю пірнула у материнство. Я не дорікаю їй за це, розумію, що діти потребують уваги. Але я почав відчувати себе непотрібним — наче поруч не дружина, а лише мати моїх дітей, і більше нічого.
Ми майже не розмовляли. Роками спали в різних кімнатах. Мені бракувало тепла, підтримки, простого погляду, де б я був важливим. І одного разу я зустрів іншу жінку — Ганну. Вона була молодшою, слухала мене, цікавилася моїми справами, дивилася так, як давно вже не дивилася дружина. Я не хотів зраджувати. Я прийшов додому і чесно сказав Олені: я йду.
Я чекав скандалу, сліз, істерик. Але Олена відреагувала спокійно. Просто кивнула і сказала, що розуміє. Ні прохань залишитися, ні докорів. Ми розлучилися. Я одружився з Ганною. Спочатку все здавалося новим і світлим: вона підтримувала мене, піклувалася, була поруч. А потім все почало руйнуватися — знову незрозумілість, знову холод, знову відчуженість.
Старша дочка тоді була підлітком, молодша ходила до початкової школи. Олена вирішила, що дітям не варто зі мною бачитися. Казала, що їм буде спокійніше без зайвих потрясінь. Через маму я передавав подарунки й гроші, адже Олена з нею спілкувалася. Хоч так я залишався поруч — хай і через чужих людей.
Потім у мене народився син — Андрійко. З ним я хотів зробити все інакше. Носив на руках, вчив говорити, грався кожного вечора. Але й Ганна пішла. Йому було лише чотири. Вона знайшла когось молодшого, успішнішого, як я згодом дізнався. Вона поставила умови: зустрічі за розкладом, суворий контроль, гроші на кожну дрібницю. Потім її новий чоловік заявив, що мені немає місця в їхньому житті. Зв’язок із сином обірвався.
Тепер мені шістдесят сім. У моїх дочок свої сім’ї, свої діти — онуки, яких я ніколи не тримав на руках. Мій син уже дорослий, але я не знаю, де він, як живе, ким став. Ніхто з них не дзвонить. Ніхто не пише. Наче мене немає. Я помилявся, я пішов — так. Але хіба за це мене варто викреслювати з життя назавжди?
Я ж намагався бути поруч. Наскільки міг — допомагав. Але у кожної людини є межа. Я не виправдовуюсь, я просто хочу, щоб мене почули. Так, я пішов, але не перестав бути батьком.
Зараз я сам. Ні родини, ні дітей поруч. Свята — пусті. Телефон мовчить. Інколи я навіть боюся, що помру — і ніхто не дізнається. Іноді думаю: може, написати листа? Подзвонити? Але що сказати? Пробач, що був слабким? Пробач, що не втримав сім’ю?
Хіба я не заслуговую хоча б одного дзвінка? Хіба я не маю права знати, як живуть мої діти? Чому їхня мовчанка здається мені вироком?
Іноді я сиджу на лавоці біля дому і дивлюся, як інші дідусі гуляють з онуками. Чую, як їх кличуть: «дідусю, іди сюди!» А мені ніхто так не скаже.
Час минає. Я не хочу вмирати з відчуттям, що був ніким для тих, кого любив більше за життя. Нехай недосконалий, нехай робив помилки. Але хіба любов вимірюється лише вчинками?
Я не знаю, чи пробачать мене. Але я все ще сподіваюся. Все ще чекаю…