Буває, здається, що любов дітей до матері — це щось нерозривне, міцне як криця. Але настає день, і ця криця тріскається — під тягарем обставин, користі та байдужості. Так сталося в родині Оксани та Андрія, де все почалося з хвороби, а закінчилося зрадою та болем.
Коли Марії Іванівні — їхній літній матері — стався інсульт, першими, до кого звернулися по допомогу, були її діти. Старша донька Оксана, попри стабільну роботу і дорослу доньку, одразу відмовилась брати матір до себе. Мовляв, у неї однокімнатна квартира, немає умов, часу, та й сама вона «не потягне таку відповідальність».
Тоді Андрій, молодший син, не роздумуючи, забрав матір до своєї двокімнатної квартири у Чернігові. Його дружина — Наталя — не заперечувала, навпаки, докладала зусиль. Спочатку було важко: Марія Іванівна лежала, не могла говорити, потребувала постійного догляду. Андрій запропонував сестрі поділити витрати на доглядальницю, але Оксана категорично відмовилася — у неї іпотека, кредити, донька в університеті.
— Пробач, Андрію, але я справді не можу, — тільки й відповіла вона.
На допомогу прийшла Наталя. Вона звільнилася з роботи й взяла на себе турботу про свекруху. Мила, годувала з ложки, робила уколы, міняла білизну. Завдяки старанням Марія Іванівна поступово почала одужувати. Вона знову почала говорити, рухатися, навіть трохи допомагати по господарству. І коли настав день, коли можна було б подумати про повернення додому, вона сама попросила:
— Сину, хочу залишитися у вас. Тут мені спокійно, і онуки поряд, і ви з Наталею — як рідні.
Андрій із дружиною переглянулися й погодилися. Маріїна квартира в центрі залишилася пустувати — вона сама не наполягала на її продажі. Усе було б добре… поки Андрій випадково не почув розмови матері з Оксаною.
— Донечко, я все вирішила. Продам свою квартиру, погашу твою іпотеку. Ти й Софійка заслужили спокій. А потім, може, й на невеличкий будиночок вистачить — для вас із онукою.
Ці слова вдарили Андрія, як ніж. Він не міг повірити своїм вухам. Та, що три роки не дбала про матір, отримає все? А він? Його родина? Де ж справедливість?
— Мамо, ти ж знаєш, скільки ми вклали в твоє одужання? Скільки безсонних ночей провела Наталя? А ти віддаси все сестрі, яка навіть доглядальницю не оплатила? — спитав він у неї ввечері.
Але Марія Іванівна лише зітхнула:
— Андрію, у Оксани більше клопотів, а ви з Наталею сильні…
Ці слова добили його. Тієї ж ночі, не стримавшись, він мовчки зібрав мамині речі й відвіз їх до Оксани. Просто поставив валізи біля дверей, подзвонив і поїхав.
— Хочеш ділити майно — діли й обов’язки, — сухо написав він сестрі.
Наступного ранку Наталя довго плакала. Але, на відміну від чоловіка, вона не злилася. Їй було просто боляче: три роки життя, три роки віддачі — і натомість лише байдужість і зрада.
Андрій не заперечує — можливо, він вчинив різко. Але якщо справедливості немає в серці матері, може, вона знайдеться в очах доньки? Він запитує себе — чи повинен син завжди бути сильним і терплячим, якщо його щирі вчинки не цінують?
Буває, діти люблять по-справжньому. До тих пір, поки не дізнаються, кому дістанеться квартира… Адже інколи найбільші розчарування приходять від тих, кого ми любимо найбільше.