Сьогодні він забрав у мене дві котлети й сказав, що мені треба схуднути. Шість років шлюбу, троє дітей, а тепер я боюся залишитися сама.
Мені тридцять шість. За ці роки я стала матір’ю трьох дивовижних діточок: Данилкові — п’ять, Катрусі — три, а найменшому, Олежкові, всього півроку. Я завжди мріяла про велику родину, але й уявити не могла, якою важкою буде ця дорога — тілом, душею, звичайною людською втомою. Життя перетворилося на нескінченний забіг, де я завжди ледве дихаю.
З Олегом ми зустрілися, коли мені вже було майже тридцять. Усі подруги давно вийшли заміж, виховували дітей, а я то на роботі, то вдома, завжди наодинці. І раптом — він: високий, підтягнутий, з тією самою харизмою, від якой колись схибити неможливо. Тоді він уже керував відділом у великій компанії. Ніколи не думала, що така людина зверне увагу на таку, як я.
Про серйозність його намірів я зрозуміла, коли він сам представив мене своїй матері. Галина Петрівна — жінка лагідна, освічена, відразу ж прийняла мене щиро. Вона була в захваті й майже сама підштовхнула сина до весілля. Одружилися ми швидко, майже блискавично. А потім пішла низка декретів.
Спершу народився Данилко, і я пішла з роботи. Потім — Катруся, а далі Олежко. Так і не повернулася до професії. Усе на мені: старші не ходять до садка, Данилко — на гуртках, Катрю вчу сама, а весь час — із малюком на руках. Я люблю своїх дітей, вони чудові, але в мені вже не лишилося ні сили, ні… самої себе.
Колись я важила сорок дев’ять кілограмів. Ходила в зал, бігала вранці, доглядала за собою. Тепер — вісімдесят. Мій день — це каша, підгузки, уроки, борщ, прибирання, вечірні істерики й знову по колу. На спорт немає ні часу, ні сил. А якщо й намагаюся — тут же прибігають діти, чіпляються, лізуть на руки.
Олег спочатку жартував. Називав мене «булочкою», «моєю ведмедицею». Але потім жарти зникли. А згодом — і терпіння.
У п’ятницю ми вечеряли. Я поклала собі три котлети. Він глянув, мовчки взяв дві й повернув на сковорідку.
— Тобі треба схуднути. Якщо я захоплюсь іншою — це буде лише твоя провина, — спокійно кинув він, не дивлячись у вічі.
Я завмерла. Ніби хтось вдарив у груди. Я розумію, що змінилася. Що втомилася. Що вже не та, в кого він закохався. Та хіба я винна в тому, що віддала всю себе родині? Що не сплю ночами, бо в одного зубки ріжуться, друга не хоче їсти броколі, а третій знову загубив зошит? Хіба я не заслуговую хоч трохи розуміння?
Я б із радістю пішла на масаж, зробила манікюр, пофарбувала волосся. Але грошей немає. Усе йде на дітей, оплату занять, їжу, кредити, допомогу свекрусі. Олег добре заробляє, але й витрат у нас чимало. І, звісно, він має добре виглядати — адже керівник. А я можу й у старому халаті. Тільки ось у дзеркалі все рідше впізнаю себе. Справжню. Сукні не сідають. Джинси не сходяться. Усе здається дивним і чужим.
Іноді мені здається, що я вже не жінка. А лише тінь. Годує, прибирає, миє, але не відчуває, не сміє мріяти. Лише моя свекруха — єдина, хто ще тримає нас разом. Вона дзвонить, приїжджає, допомагає з дітьми. І я сподіваюся, що вона не дасть йому піти. Не дасть зруйнувати все, заради чого я жила останні шість років.
Іноді мені страшно: а раптом одного дня він збере речі й піде? Залишить мене з трьома дітьми й тінню себе самої? Я не прошу багато. Лише хотіла б, щоб він згадав, за що мене кохав. І побачив: я все ще та сама жінка. Просто дуже, дуже втомлена.