Олена стояла біля плити, коли кухню наповнив аромат печеної картоплі з салом та цибулею. Це був один із тих рідкісних вечорів, коли вона знаходила час приготувати щось більше, ніж вареники з магазину. Втомлено витерла чоло, обернулася і гукнула:
— Остапе, ти пам’ятаєш, що завтра до нас їде моя мама?
За мить у дверях з’явився він — зім’ятий, із заспаними очима.
— Яка ще мама? — здивовано підняв брови Остап. — Ти мені щось казала?
— Так! Декілька днів тому! — Олена нахмурилася. — Ми ж домовились, що вона приїде в неділю.
Остап раптом схвилювався і випалив:
— Скасуй. Їй завтра не можна. Ніяк.
— А це ще чому? — насторожилася Олена.
— Завтра приїде… Ліля.
— Яка Ліля?
— Ну… моя колишня, — видихнув він.
У кімнаті повисла мертва тиша. Потім її перервав кашель Олени, яка не знала — сміятися чи лаятися.
— Ти серйозно? Ти хочеш, щоб завтра тут жила твоя колишня? Якось того самого дня, коли приїде моя мати?!
— Та ти не так зрозуміла! Вона не житиме, просто переночує! Вона посварилась з хлопцем, а йти їй нікуди. Лише на пару днів, чесно! Ми з нею давно не разом, ти ж знаєш! Ліля просто людина в біді!
— А ти не думаєш, як це виглядатиме? Мама приїде, а тут твоя «подруга» з минулого шастає по хаті. Чудовий спектакль!
— Скажемо, що вона твоя подруга. Ти ж у мене артистка — повірять!
Олена заплющила очі, але в глибині душі вона вже уявляла, як ця Ліля з’явиться на порозі і одразу ж назве її господинею. Було гидко, але цікаво.
Ввечері дзвінок у двері. На порозі стояла Ліля — висока, впевнена, з модним піксі і сумою від бренду. Вона кинула на Олену оцінювальний погляд.
— О, значить, ти та сама «законна»? Ну нічого… Я тут на пару днів, не бійся — твого чоловіка не чіпатиму.
Олена стиснула зуби. Лише прошепотіла:
— Кімната справа. Завтра моя мати їде — не лізь на очі.
Ліля зайшла, а Олена пішла на кухню, де їжа вже починала вистигати.
— Ліля, будеш з нами вечеряти?
— Авжеж! А це що у тебе, пампушки? Тільки не кажи, що сама спекла. Це ж магазинне тісто?
— Можеш не їсти, — відрізала Олена, але в куточку губ мільнула усмішка.
Ліля, не зніяковівши, раптом запропонувала:
— А хочеш, навчу тебе справжній випічці? Моя бабуся була кухарем, я з дитинства біля печі.
Так почався вечір, який обидві запам’ятають. До пізньої ночі вони базікали, як старі подруги, обговорюючи чоловіків, рецепти та навіть моду. Олена вперше відчула, що вона не просто «дружина», а жінка, яка може вразити. Ліля виявилася не ворогом, а союзницею.
Вранці Ліля пішла на роботу, а в двері постукала мама Олени — Марія Іванівна. З порогу її вразив запах свіжоспечених паляниць.
— Це ти сама? — очі матері розширились. — Не сподівалася…
Олена лише кивнула, ледве стримуючи гордість. Вона знала, кого має подякувати — ту саму «колишню».
Вечером зателефонувала Ліля:
— Олено, я сьогодні вдома. Ми з Миколою помирились. Дякую за сукню й підтримку. Він офігів, коли побачив мене на зустрічі — сказав, що тепер братиме мене на всі ділові вечірки. І контракт підписали, до речі. Ти класна. Завтра зайду по речі — обійму тебе як подругу!
Олена поклала трубку і глянула на Остапа:
— Знаєш, ти мав рацію. Вона справді гарна людина. І, можливо, тепер я знаю, хто я. Не просто дружина. А господиня. І жінка, яка може щось дати іншим.
— Ну якщо ти ще й з Лілею подружилась — то я світу не розумію! — розвів руками Остап.
— Просто не заважай, — посміхнулася Олена, — і все буде добре.