Він не такий, як ви думали…
– Мама з татом приїдуть на вихідні, – промовила Мар’яна, намагаючись, щоб це звучало ненавмисно. – Вони дуже хочуть зустрітися з тобою.
Ігор, який у цю мить намазував вишневий джем на грінку, завмер. Він повільно поклав ножа.
– Чудово, – відповів він, натягнуто посміхнувшись. – Я… я теж радий. Дуже.
Але Мар’яна знала його занадто добре. Відразу помітила, як напружилися його плечі, як він уникає її погляду.
– Ігорку, усе буде добре. Вони обов’язково тебе приймуть, – м’яко сказала вона, взявши його за руку.
Він усміхнувся, але в очах читалися тривога й нерішучість.
– Мар’янко, твої батьки – освічені, виховані люди… А я – ну, подивися на мене: борода, тату, сережка у вусі. Для них я – страхіття.
– Для мене ти – найдобріша людина на світі, – спокійно відповіла Мар’яна. – І вони це побачать. Повір.
Наступний тиждень миттєво минув у клопотах. Мар’яна готувала квартиру, перечитувала улюблені рецепти батьків, наводила лад. Ігор мовчки допомагав: повісив нові штори, купив свіжі квіти, але що-вечора виходив на балкон, курив і занурювався у свої думки.
І ось настав той день. Мар’яна нервувала, знову і знову переставляла серветки. Ігор, вдягнений у білу сорочку з закатаними рукавами, стояв біля дзеркала й ретельно заглажував волосся.
Дзвінко подзвонив.
– Я відчиню, – видихнув він і вийшов у коридор.
На порозі стояли її батьки – Наталія Іванівна та Олександр Петрович. Мати дивилася на Ігоря з широко розплющеними очима, ніби перед нею з’явився привид. Батько нахмурився, переводячи погляд з татуйованих рук на сережку у вусі.
– Добрий вечір, – спокійно сказав Ігор, простягаючи руку. – Мене звати Ігор. Дуже приємно познайомитися.
Батько почекав хвилину, але все ж стиснув руку, стримано кивнув. Наталія Іванівна, відчувши напругу, перша взяла себе в руки:
– Ну що ж, заходьте. Мар’яночка нас чекає, так?
Мар’яна з’явилася з кухні, сяючи напруженою посмішкою. Вона міцно обняла батьків, потім взяла Ігоря за руку й повела до столу.
Вечеря проходила у важкій тиші. Мати уважно розглядала Ігоря, немов намагаючись розгадати його. Ба– Але головне, що ти – наш, – несподівано промовив Олександр Петрович.