«Я вже подумала, що ти не прийдеш…» — історія одного повернення
Коли Олег повернувся з роботи, кинув сумку на підлогу, роззувся й пройшов на кухню:
— Що на вечерю? — запитав він звично.
Соломія навіть не обернулася.
— Нічого. Але це неважливо. Сьогодні я говорила з господинею квартири. Сказала, що виїжджаємо в кінці місяця.
Олег завмер.
— Що? Ми ж домовилися, що ще не знайшли нові варіанти.
— А навіщо шукати? — вона повернулася до нього з посмішкою. — Ми переїжджаємо… до твоєї колишньої дружини, Мар’яни.
Він опустився на стілець, приголомшений.
— Соломіє, ти при своєму?
— Абсолютно. Ти сам казав, що частина квартири ще твоя. Ми заощадимо гроші, я вже знайшла садочок для Ярика поруч, і магазини під боком.
Олегу бракувало повітря. Він занадто довго не відчував себе господарем власного життя. Робота платила все менше, будівництво, на яке він сподівався, затягнули, а грошей катастрофічно не вистачало.
З Соломією все йшло не так з самого початку. Вона була молодша, вимоглива і звикла до розкоші. Колись це здавалося привабливим. Тепер — тільки вимотувало.
Він довго вагався, але все ж подзвонив Мар’яні.
— У нас проблеми. Потрібно десь пожити кілька місяців.
— Це ж і твоя квартира, Олеже. Звісно, приїжджай, — спокійно відповіла вона.
Коли вони зайшли, Соломія оглянула квартиру й невдоволено зморщила ніс:
— Темнувато, — кинула вона й пішла по кімнатах у взутті. — Але зійде.
Мар’яна мовчки терпіла. Але коли справа дійшла до кухні, поставила умови:
— Прибирання — по черзі. Їжу готуємо самі. Холодильник — спільний, але з полицями.
Соломія обурилася:
— Ми не наймалися жити за правилами!
— А ми не наймали вас у пансіон, — відповіла Мар’яна, не підвищуючи голосу.
Наступний місяць став кошмаром. Соломія чіплялася до Мар’яни, натякала, щоб та виїжджала. Але Мар’яна не здавалася. Олег мовчав, бо знав: у всьому винний він.
Одного разу Мар’яна сказала:
— Поеду до батьків. Відпочину. Тільки, прошу, не зруйнуйте мені квартиру.
Соломія ледве приховувала радість. А вже наступного дня знову почала:
— Я замовила дизайн-проект, обрала плитку, треба платити…
Олег не витримав:
— Ти з глузду з’їхала?! Ми нічого не обговорювали. Я не дам і гривні!
— А ти хто такий, щоб вирішувати? — огризнулася вона. — Ти вже давно не чоловік, а гаманець, який майже порожній.
А ввечері вона зібрала речі.
— Ми з Яриком їдемо до Чернівців. Захочеш повернути нас — приїжджай. І гроші привези.
Олег мовчки дістав картку й кинув у сумку.
— З сином я бачитимуся по неділях.
Коли двері зачинилися, Олег уперше за багато років відчув свободу. Він підійшов до вікна й довго дивився на річку.
Через тиждень повернулася Мар’яна. Тихо, як завжди. Він почув воду у ванній і кинувся туди, забувши, що в квартирі знову є хтось.
— Вибач… — пробурмотів він, побачивши її.
Вона вийшла на кухню, а він, не обертаючись, промовив:
— Мені здається, я все ще кохаю тебе.
— А я, Олеже. Але назад дороги нема. Лише почати спочатку.
— Я готовий, — прошепотів він.
— Готовий він… — усміхнулася вона. — Чую, знову доведеться тебе годувати. Ну що, голодний?
— Авжеж. Зранку нічого не їв.
— Тоді чисти картоплю. У нас тут, між іншим, все роблять самі…