“Сам же казав, що вони на тебе не схожі: як серіал зруйнував мою родину
— Він же зовсім на мене не подібний! — вигукнув з екрана герой дешевого серіалу. — Ти що, сліпий? Це ж твоя копія!
Віктор напружено посміхнувся і глянув на дружину. Адже це вона запропонувала провести вечір із чаєм та серіалом. Якби хтось тоді сказав, що саме ця “мильна опера” стане причиною розпаду їхньої родини, він би лише реготав.
— А я, між іншим, його розумію, — холодно зауважив Віктор, не відводячи погляду від телевізора. — Мої сини теж зовсім на мене не схожі. Жоден. Усі четверо — твої виликі. Може, і мені варто зробити тест ДНК?
— Дуже смішно, — скривилася Оксана. — Ще щось придумаєш?
— Я серйозно. Мені все розповіли. Я знаю, що діти — не мої.
— Що ти несеш?! Хто тобі таке сказав?!
— Один чоловік. Колега. Просто подивився на наше фото й спитав: “Ти впевнений, що вони твої?” І знаєш, я раптом зрозумів, що ні. Не схожі. Ні зовнішністю, ні характером.
Оксана поблідла. Серце стиснулося від болю, образу та паніки. Стільки років разом. І радощі, і біди, і хвороби, і сесії, і пологи. А він… просто подивився на фото та повірив сторонньому.
— Ти дійсно вважаєш, що я двадцять років тебе обманювала? Що я могла нав’язати тобі чужих дітей?! Ти в розумі?!
— Годі вдавати! Ти ж сама бачиш! Вони — твої копії! А я для них хто — дядько?
— Хто вона? — раптом запитала Оксана льодяним тоном. — Та жінка, що вклала тобі це в голову?
— До чого тут жінка? Це чоловік! Колега! Сам через це проходив.
— Звичайно. А ти — як хлопчисько. Перший же вітер — і здуло. Розлучаємось?
— Розлучаємось, — спокійно сказав він. — Я хочу зробити тест. Якщо з’ясується, що жоден з них не мій — крапка. Нехай у графі “батько” буде прочерк.
Діти, дізнавшись, що батько сумнівається у їхньому рідстві, перестали з ним спілкуватися. Старший, якому виповнилося вісімнадцять, заявив, що більше ніколи не називатиме його татом. А молодший, якому ледве виповнилося п’ять, просто дивився на нього з подивом і питав: “Тату, ти що, образився?”
Родина розпадалася. Друзі, родичі, колеги були в шоці. Оксана — у відчаї, Віктор — упертий і глухий до будь-яких аргументів. А причина? Дівчина на ім’я Соломія, нова на роботі, молода, амбітна, з білосніжною усмішкою й манірами мисливиці.
— Не зрозумій неправильно, — шепотіла вона Віктору за кавою, — просто дивно, що діти нічого від тебе не успадкували. Ні рис, ні характеру. Хоча ж буває таке…
Спочатку він злиться, потім почав сумніватися. А потім повірив. І ось — суд, аналізи, тести. І чотири висновки: Віктор Коваль — батько. Біологічний.
Соломія плакала, благала прощення, клялася, що то кохання. І що не хотіла зла. Віктор одружився з нею через тиждень після розлучення.
Але нового життя не вийшло. На роботі — бойкот. Його звільнили швидко. Соломію теж. Друзі відвернулися. Сусіди плювали йому вслід. А незабаром Соломія зібрала речі та пішла — “не витримала тиску”.
Він спробував повернутися. Постукав у відчинені двері.
— Вибач, — сказала Оксана, — ти нам більше не потрібен. У нас усе добре.
І Віктор залишився один. Без родини. Без друзів. Без дітей, на яких, як виявилося, він був схожий набагато більше, ніж міг уявити.”