Ось історія, яку я трохи переробила, щоб вона була більш українською.
«Ти ж не можеш мене забрати… А якщо ми візьмемо Олену?» — хлопчик знайшов спосіб обійти правила і знайти родину.
Будинок культури у невеличкому містечку на Волині був старим, але затишним. Дітлахи тіснотилися в залі, не відводячи очей від сцени. Там, під світлом потертих прожекторів, знову виступав Данило Гнатович — літній фокусник, якого знав усій окрузі. Його капелюх — потертий, зношений, але все ще повний чарів — давно став легендою.
Він не був звичайним циркачем. Данило Гнатович — людина з добрим серцем і дитячою душею. У кожному його виступі була магія не трюків, а надії. Сьогодні — фінальний номер: із капелюха він мав дістати живу курку на ім’я Марічка. Зал завмер.
— А теперь — увага! — урочисто вигукнув чарівник і витягнув із капелюха здивовану пташку.
Дитячий захоплення розлилося по приміщенню, як теплий весняний вітер: оплески, сміх, зойки. Але коли Данило Гнатович уже збирався кланятися, його спіймав на собі один погляд. Єдиний — не сміючийся, не граючий. Погляд хлопчика років семи, який сидів на останньому ряду і, не кліпаючи, дивився на курку.
— Привіт, малий. Ти сам? — запитав чарівник, підійшовши.
— А курка справжня? — із захопленням прошепотів хлопчик.
— Авжеж! Хочеш — погладь. Її звуть Марічка.
Хлопчина обережно підійшов, провів долонею по пір’ю. Очі блищали, губи тремтіли.
— А їй не страшно в капелюсі сидіти?
— Марічка не боїться. Вона смілива. Як ти.
— Ярко! — почувся голос.
До них поспішала жінка з втомленим обличчям.
— Ну, Ярославе, ну коли ж ти всидиш на місці?! — розвела вона руками і звернулася до фокусника: — Вибачте. Він у нас особливий. Невгамовний.
— Ви його мама? — запитав Данило Гнатович.
— Вихователька. Він із дитбудинку, батьків недавно втратив…
Коли Ярко пішов, понурившись, чарівник відчув, ніби хтось кулаком у груди вдарив — не може він просто так про цього хлопця забути.
— Скажіть адресу вашого дитячого будинку.
Жінка здивувалася, але назвала вулицю і номер.
Усю ніч Данило Гнатович не спав. Він згадував, як багато років тому, після розлучення, втратив зв’язок із власним сином. А тепер, дивлячись в очі цього хлопця, відчував — доля дає йому другий шанс.
Зранку він прийшов у дитбудинок із великим пакетом солодощів. Ярко сидів у кутку, відокремлений від галасливої дітвори. Побачивши Данила — засяяв. А коли побачив, що він із собою привів і Марічку — аж підскочив від щастя.
Так почалася їхня дружба. Спочатку рідкі візити, потім — прогулянки в зоопарк, книжки, мультики. Ярко прив’язався до нього всією душею. І Данило Гнатович — теж.
Одного разу він наважився і підійшов до Олени Василівни, тієї самої виховательки:
— Я хотів би усиновити Ярка.
— Одинокій людині — не дозволять, — м’яко, але зі смутком відповіла вона. — Закони у нас такі.
Фокусник похилив голову. Він не знав, що Олена давно за ним спостерігала. І що кожного разу, коли він приходив — її серце билося тривожно. Вона теж полюбила цього дивного, трохи кумедного, але по-дитячому доброго чоловіка.
А через тиждень Ярко, сидячи на лавці і тримаючи курчачу лапку Марічки, раптом тихо запитав:
— А можна я буду жити з тобою?
Данило завмер. Він не знав, як пояснити про папери, про неможливе.
Але хлопчик раптом сказав, довірливо зазирнувши йому в очі:
— А якщо Олена Василівна піде з нами? Вона добра. Вона буде тебе дружиною, а мені — мамою. Тоді ми точно станемо родиною.
Фокусник глянув убік. Там, біля вікна, стояла Олена. І він раптом зрозумів — а хлопчик має рацію.
Він підбіг до неї, серце калатало, в голові — тисяча думок. Але нічого казати не довелося. Вона все прочитала в його очах. Вона вже знала.
Ярко підбіг і притулився до них обох.
І в той момент, серед старих стін, серед запаху крейди, фарби і дешевого порошку, у коридорі звичайного дитячого будинку народилася родина.
Така, як у казках.