Мене звуть Оксана Миколаївна, і я живу в тихому районі на околиці Чернігова. Тут усі знають одне одного, особливо літніх людей. А був у нас один дідусь — Василь Григорович. Йому недавно виповнилося вісімдесят два, але виглядав він досить жіваво, попри худу статуру і зігнуту спину. Щоранку він заводив свою стареньку «Таврію» та їхав у центр — то за пенсією, то в аптеку, то на базар. У нього була й супутниця життя — Ганна Петрівна, років на двадцять молодша, жвава, доглянута, з добрими очима. Вони гуляли ввечері, тримаючись за руки, як школярі на побаченні. Ми з сусідами спостерігали за ними і, чесно кажучи, трохи заздрили їхньому тихому щастю.
Але одного дня у домі Василя Григоровича з’явився онук. Приїхав із села під Житомиром — Олексій. На вигляд скромний хлопець, двадцять сім років, чемний, навіть трохи сором’язливий. Розповів, що у селі роботи нема, жити неможливо, і попросився до діда на час. Мовляв, як знайду роботу — одразу зніму житло і наречену перевезу. Василь Григорович і хвилини не вагався — прийняв. Адже це ж рідна кров, як не допомогти?
Спочатку все було по-людськи: Льоша бігав по співбесідам, шукав себе. Дід допомагав, як міг — годував, одягав, навіть кидав грошей на дрібні витрати. Ганні Петрівні доводилося менше уваги приділяти — усі сили йшли на молодого. Вона лише зітхала, але розуміла: родина є родина.
Минуло два місяці. Робота онука його не дуже цікавила — дідова пенсія виявилася досить щедрою. Грошей вистачало на все: і на цигарки, і на таксі, і на посиденьки з друзями. Лише наречена, та сама сільська, дзвонила майже щовечора: «Коли ж ти забереш мене до міста?» Тоді Олексій вирішив — влаштувався в супермаркет охоронцем і отримав першу зарплату.
Та далі сталося те, від чого кров у жилах холоне. Він підійшов до діда і з найщирішими очима сказав: «Дідусю, хочу офіційно з тобою жити. Давай зробимо тимчасову реєстрацію, і щоб усе по закону — підпиши мені пару паперів на квартиру. Я тобі платию, усе як у людей». Василь Григорович, не вникаючи, підписав.
Через тиждень у квартиру заїхала Тетяна — та сама наречена. Молода, з манікюром і примхливим поглядом. А незабаром парочка заявила Василю Григоровичу, що тепер квартира їхня. Виявилося, він підписав дарчу. Старець поблід. Його трясло від жаху й приниження. Він не міг повірити, що його рідний онук міг зробити таке підступство.
Молоді довго не вагалися. Запропонували дідові та його Ганні Петрівні переїхати до старого будинку в село, «на свіже повітря», мовляв, їм так буде краще. Але жінка виявилася не такою, як думали. Ганна Петрівна багато років працювала на телебаченні, знала журналістів, адвокатів, людей із впливом. Вона підняла такий галас, що про ситуацію заговорили у новинах.
Коли сусіди дізналися правду, вони всією вулицею пішли до поліції. Написали заяву, привели свідків, докладно розповіли усе, що знали. А через кілька днів до квартири прийшли люди у формі. Онук зрозумів — його афера провалилася. Під тиском суспільності він відмовився від квартири, зічерпав речі й тікав з Тетяною назад у село. Тільки не до свого — і там його зустріли з презирством. Рідні відвернулися. Навіть мати сказала, що більше не хоче його знати.
А Василь Григорович залишився у своїй квартирі. Та радість повернулася не відразу. Він довго мовчав, дивлячись у вікно. Лише Ганна тримала його за руку і шепотіла: «Ти не сам, Васечку. Ми разом».
Інколи зрада приходить не ззовні. Вона носить твоє прізвище, називає тебе «дідусем» і лагідно посміхається, доки не забере останнє…