Мене звати Оксана, і в мене є історія, що не дає мені спокою вже багато років. Може, виливши душу, я полегшаю.
Моя родина ніколи не була взірцем ідеальних стосунків. Ми жили в Умані, і з дитинства я пам’ятаю, як між дорослими тягнулися образи, плітки, пияцтво, приниження. У мами є сестра — Галя. У неї син, мій двоюрідний брат Ярослав, який одружився з дівчиною, скажімо так, не зразкової вірності. Зради були частими, сварки — гучними, розлучення короткими, бо знову зліплювалися, наче без цього не могли. Народили двоє дітей, але щастя це не принесло. А тітка Галя — важкий алкоголік, роботи не тримається. Запій за запоєм, звільнення за звільненням — усі родичі давно заклали за вухо.
Одного разу у невістки Ярика зірвалися серйозні проблеми з нирками. Ми з мамою якраз приїхали провідати бабусю — Марію Іванівну. Вона й розповіла нам про хворобу тієї жінки. Мама різко відреагувала: “Ну треба ж думати головою, а не тим, що нижче пояса”. Ми просто знизали плечима й забули б, але бабуся — жінка прямий, взяла та й переказала їй слово в слово. І почалося…
Скандал на всю вулицю. Тітка, п’яна вщент, накинулася на матір, захищаючи невістку, ніби ту рідну дитину. Ми навіть не вступали у перепалку, просто пішли. Але найгірше було потім — бабуся стала на бік Галі та її родини. Нас з мамою вона перестала запрошувати, телефонувати. Ми ніби перестали існувати. І якщо мама ще намагалася якось тримати зв’язок, то я — ні. Тоді я вирішила: не хочу мати нічого спільного ні з цією пияцюгою ріднею, ні з тими, хто так легко викидає тебе зі свого життя.
Минуло вісім років. Бабусі скоро вісімдесят. Нещодавно вона подзвонила мамі й, плачучи, благала пробачити. Мама, звісно, пробачила — це ж її мати. Вона завжди була м’якою серцем. Але я… я не можу.
Зараз у мене підростає маленька донечка. Моя радість, моя зіронька. Мама розповіла про неї бабусі, і та, тремтячий голосом, почала просити хоча б фотку. Каже, що так мріє побачити правнучку, що кожної ночі благає Бога дати їй шанс глянути на малу хоч краєм ока. Але я не дозволила. Категорично.
Не тому, що мстиво. А тому, що в моєму серці досі боляче. Бо досі важко згадувати, як нас зрадили, як моя мама ридала, не розуміючи, за що їй таке. Бо бабуся тоді показала: родина — це не завжди любов, іноді це вибір. І вона вибрала не нас.
Я не знаю, чи права. Мама каже: “Не тримай зла, Оксанко, вона стара, змучена, хоче лише піти з миром”. Але всередині все протестує. Не знаю, чи буде ще шанс — може, завтра буде пізно. Але я не готова.
Скажіть… ви б пробачили?