**Щоденник Олександри**
Мене звати Соломія. Мені двадцять сім. Я впевнена в собі, гарна, з хорошою роботою і стабільним доходом. Мої мрії були прості: вийти заміж, народити діточок, колись сісти за кермо власного авто, купленого на чесно заробивші гроші. Я не ганялася за багатством — мені були потрібні лише любов і спокій.
Рік тому я зустріла Богдана. Він здавався дорослим, надійним, з врівноваженим характером і лагідною посмішкою. Я закохалася так, ніби більше ніколи не відчуватиму цього. Незабаром він запропонував мені переїхати до нього у Львів. Я не вагалася.
Але мої батьки були рішуче проти.
— Він уже був одружений, Соломіє! Якщо не зберіг сім’ю — проблема в ньому, — казала мати, дивлячись на мене з тривогою.
Тато теж не приховував неприязні. Але я вважала — кожен має право на другий шанс. І я поїхала. Привезла валізи, одяг, книги, трохи домашнього затишку. На той момент я навіть не підозрювала, що, переступаючи поріг його квартири, переступаю також межу довіри.
На кухні за столом сидів хлопчик років семи.
— Це мій син, Ярослав. Він тепер буде жити з нами, — спокійно сказав Богдан, ніби йшлося про кошеня, а не про дитину, до якої я не була готова стати мачухою з першого ж дня.
Я оніміла.
— Чому ти не сказав мені заздалегідь?
— А що б змінилося? — знизав він плечима. — Його мати поїхала до нового чоловіка в Одесу, і їй тепер заважає дитина. Нам удвох не впоратися, ти ж доросла жінка…
Я намагалася переконати себе, що справлюся. Завжди любила дітей. Думала — знайдемо спільну мову, подружимося. Але все пішло не так.
Ярослав виявився дратівливим, звичайним, погано вихованим. Він обзивав мене, влаштовував істерики, кричав, що я «не вмію готувати» і що «смерджу чужим». Щойно Богдан наближався до мене, хлопчик ревнував і вимагав уваги.
Я страшенно втомлювалася. Повертаючись з роботи, я мила підлогу, прала, готувала, а потім ще й мучилася з дитиною, яка мене щиро ненавиділа. Я намагалася — пропонувала допомогти з уроками, гратися, читати казки. Він мовчки відвертався або кликав батька. Тільки батько для нього існував.
Коли я скаржилася Богдану, він відмахувався:
— Ну, звикай, ти ж доросла. Будь твердішою. Не хочеш — не звертай уваги. Дитина, що з неї взяти?
Я стискала зуби. Але щоранку прокидалася з почуттям, що не маю сили йти додому. Я більше не відчувала себе коханою.
І ось одного дня я не поїхала додому. Поїхала до бабусі в Тернопіль. Просто вимкнула телефон і зникла на добу. Коли наступного ранку я подзвонила Богдану, він був холодним. Я спробувала пояснити:
— Богдане, нам треба поговорити. Ти не попередив, що будемо жити втрьох. Я не була до цього готова. Не можу знайти з Ярославом спільну мову. А ти мене не підтримуєш…
— Підтримувати? Ти доросла людина! Не впоралася з дитиною — це твоя проблема. Ти провалила перевірку.
— Яку перевірку? — розгубилася я.
— На міцність! Ти втекла. Значить, ти мені не підходиш. Тобі подобалася моя квартира і мої гроші, а не я. Ти — егоїстка!
— Я егоїстка?! Та це твоя колишня дружина егоїстка, якщо кинула вам сина! А ти навіть не попередив мене! Я не була готова до ролі матері!
— Іди геть, — відрізав він. — Забирай свої речі й іди.
Я мовчки зібрала речі. Сльози давили горло, але я трималася. Вийшла з його квартири і залишила там усе, що ще вчора здавалося початком нового життя.
І знаєте, я не шкодую. Я зрозуміла, що не повинна нікому доводити свою цінність, особливо тому, хто перетворив любов на експеримент.
Я все ще вірю у сім’ю, але тепер знаю точно: не дозволю більше нікому за лаштунками змінювати моє життя. Чоловік із дитиною — не вирок. Але чоловік, що приховує правду — точно не мій.